Проблеми європейської регіональної стабільності в контексті розширення НАТО на сучасному етапі.

Содержание: Вступ 2 Розділ 1. Створення Північноатлантичного Альянсу НАТО 6 1.1. Історія створення НАТО 6 1.2. Етапи реформування Організації Північноатлантичного Договору 19 1.3. Висновки до розділу 1 25 Розділ 2. Співробітництво НАТО та країн Східної Європи 33 2.1. Вплив Росії на взаємовідносини НАТО із країнами Центрально-Східної Європи 33 2.2. Сучасне геополітичне значення НАТО 45 2.3. Висновки до розділу 2 63 Розділ 3. Відносини НАТО - Україна: перспективи членства 71 3.1. Співпраця України із НАТО 71 3.2. Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО 78 3.3. Висновки до розділу 3 102 Висновки 106 Список використаної літератури 113

Вступление:  Актуальність теми дослідження. Зміни, які зазнає регіональна система у Європі, вимагають більш уважного дослідження проблем регіональної стабільності та еволюції регіональної структури, що сприятиме ефективному пошуку шляхів збереження існуючої системи та запобігання конфліктів, що її руйнують. Елементи старої регіональної структури частково зникли, частково адаптувалися до нових умов існування. Ці глобальні процеси мали безпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного договору, що являла собою один із ключових інститутів біполярної системи. Тому цілком природно, що завершення цього етапу історії викликало на початку 90-х років питання щодо майбутнього призначення НАТО, серед яких першим було питання про доцільність існування Альянсу як такого. Розширення НАТО реалізується як складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу. Процес адаптації НАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянс держав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах: ? теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу; ? політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення; ? військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завдань Альянсу; ? структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодії НАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширення розглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначення інтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіону поза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішня адаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різні інтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційних спрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширення НАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи. Крім того, подібне визначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативних спрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційною для новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати, що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначає напрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичного регіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу, дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональною структурою. Високий рівень європейської регіональної стабільності відповідає національним інтересам України в зовнішній політиці, що доводить безперечний інтерес, який має дослідження проблем регіональної стабільності для зовнішньополітичної практики України. Крім того, Україна як суб'єкт відносин у євроатлантичному регіоні виступає і в процесі розширення НАТО активним чинником еволюції регіональної стабільності. Наукову проблему, яку буде вирішувати автор, полягає у аналізі впливу, який процес розширення НАТО в 90-і роки спричиняє на стан та еволюцію європейської регіональної стабільності. Автор буде виходить з ідеї про тісний зв'язок форми та рівня регіональної стабільності з організацією регіональної структури. Отже, предметом дослідження є євроатлантична регіональна структура відносин, сучасний стан та напрямок еволюції європейської регіональної стабільності. Об'єктом дослідження є європейська регіональна система міжнародних відносин у період, що досліджується. Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-і роки, коли в європейській регіональній системі міжнародних відносин відбувалася зміна форми стабільності та перебудова регіональної структури. Нижня хронологічна межа – 1990 рік – визначається прийняттям Лондонської декларації НАТО, якою Альянс обрав як пріоритетний напрямок зовнішньої адаптації НАТО. Верхня межа - 1999 рік (операція НАТО в Косово та прийняття нових членів до Альянсу). Метою дослідження є аналіз характеру, напрямків та закономірностей еволюції європейської регіональної стабільності у процесі розширення НАТО, визначення напрямку еволюції євроатлантичної регіональної структури. Для досягнення мети дослідження передбачається вирішити такі конкретні завдання: ? проаналізувати теоретичні погляди на проблему стабільності в міжнародних відносинах; ? визначити взаємозв'язок стану регіональної стабільності з регіональною структурою; ? дослідити залежність європейської регіональної стабільності від структури відносин у військово-політичній площині в процесі розширення НАТО; ? визначити співвідношення європейської та євроатлантичної структур, дослідити еволюцію структури міждержавних відносин у євроатлантичному просторі; ? проаналізувати взаємодію конфронтаційних та кооперативних спрямувань ключових елементів європейської регіональної структури у процесі розширення НАТО; Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є системний підхід, що дозволяє представити комплексне бачення еволюції регіональної стабільності як сукупності елементів регіональної структури, їх взаємозв'язків та загальних принципів організації. Емпірико-аналітичний та логічний методи дослідження для опрацювання закономірностей процесу формування завдань та напрямків розширення НАТО. Контент-аналіз в роботі з документами НАТО щодо формалізації відносин із країнами ЦСЄ. Наукова новизна дослідження. Довести існування залежності між процесом розширення НАТО та формуванням динамічної форми регіональної стабільності в Європі, зв'язок між розвитком структури відносин у євроатлантичному просторі та еволюцією європейської регіональної структури. Проаналізувати та систематизовані інтереси України у досягненні стабільності та визначенні місця держави у європейській регіональній структурі. В дослідженні буде використана широка джерельна база, значна кількість документів, зокрема, документи цивільних агенцій НАТО, регламенти стандартизації Північноатлантичної Ради, т.і. Практичне використання результатів дослідження зумовлюється науковою новизною та актуальністю. Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел з 80 найменувань і викладена на __ сторінках друкованого тексту. У вступі буде обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначаються мета та завдання, об'єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, наукова новизна та практичне значення. У першому розділі "Створення Північноатлантичного Альянсу НАТО" буде проаналізовано та систематизовано існуючі теоретичні погляди на створення НАТО. У другому розділі - " Співробітництво НАТО та країн Східної Європи" – буде досліджено процес формування інститутів співпраці НАТО з країнами Центральної та Східної Європи в І-й половині 90-х років. У третьому розділі - " Відносини НАТО - Україна: перспективи членства" – буде досліджена співпраця України із НАТО та розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО. У відповідності до мети та завдань дослідження автор зробить висновки. Ключові слова: НАТО, механізми, гомеостат, ЄС, альянс, стратегія, ООН, самміт, договір.

Выводы:  На межі двох століть ключове місце НАТО в євроатлантичній архітектурі безпеки не викликає сумніву. Її роль в Косово, схвалення Стратегічної концепції 1999 року та дедалі сильніший зв'язок з державами ЦСЄ об'єктивно свідчать на користь цього висновку. Проте залишаються актуальними проблеми, пов'язані з військовою спроможністю НАТО, її здатністю ефективно функціонувати в умовах розширення, а також її відносинами з іншими важливими міжнародними структурами (ООН, ОБСЄ). Операції НАТО на Балканах засвідчили потребу збільшення уваги до питань політичного контролю, покращання військової спроможності та поглиблення взаємосумісності. Якщо НАТО розглядати як традиційний альянс, її нинішній стан та діяльність можна вважати свідченням успішної адаптації. Водночас, в подальшому оцінка ефективності цієї організації багато в чому залежатиме від її реальних досягнень в колишній Югославії. Якщо ж НАТО розглядати як велику бюрократичну структуру, триваючий процес адаптації Альянсу виглядає цілком природнім, оскільки бюрократичні структури мають тенденцію проходити через функціональну трансформацію шляхом знаходження нової місії. Політичний контроль над операціями Альянсу зазнає впливу обставин внутрішньодержавного характеру. Наявність цивільних жертв внаслідок воєнних дій та відповідна негативна реакція громадськості можуть дедалі більше обмежувати бажання політиків здійснювати військові операції, включаючи ОПМ. Деякі політики демонструють зростаючу тенденцію запобігти ризику, посилюються тенденції двозначності національної політики з огляду на потребу урядів країн Альянсу зберегти внутрішню підтримку в державах з різними національними пріоритетами. Висловлюється також думка, що політики можуть неправильно оцінювати, результати військових дій, і чинити тиск щодо здійснення дій, які мають обмежені перспективи успіху. У цьому зв'язку звертається увага на потребу бути свідомими того, що цілі ОПМ обмежують варіанти військових дій та рівні сил, які можуть бути використані. Зокрема, військові дії мають бути спрямовані на досягнення довготермінової стабільності і злагоди, а також відповідати нормам міжнародного права (наприклад, щодо пропорційної відповіді). Сили Альянсу та країн-партнерів мають отримувати необхідну підготовку, щоб ефективно діяти у цих рамках. Здійснення ОПМ, безперечно, і далі посідатиме центральне місце в діяльності Альянсу. Суттєвого значення в їх проведенні набуває гармонізація цивільного і військового планування. Задекларований кінцевий результат має бути чітко визначений на початковій стадії операції. Планування миротворчих операцій повинно бути гнучким і передбачати максимальну кількість можливих варіантів для розгляду. У цьому контексті наголошується на доцільності визначення підходу до планування операції окремо в кожному конкретному випадку. Виходячи з цієї мети, завдання, що постають нині перед НАТО: активно використовувати програму ПЗМ з метою зміцнення безпеки до початку кризи; намагатися забезпечити, щоб зобов'язання НАТО щодо втручання сприймалися як правдиві; покращувати оборонні/миротворчі можливості європейських членів Альянсу; надавати пріоритет встановленню правопорядку після конфлікту (хоча внутрішня безпека має в кінцевому підсумку забезпечуватися поліцейськими силами, військові мають бути готовими взяти відповідальність за це до прибуття поліції). На порядку денному Альянсу залишаються питання правової основи мандатів на гуманітарне втручання, які неминуче обговорюватимуться й на інших форумах, зокрема в ООН. Особлива увага приділяється засобам масової інформації та публічній інформаційній політиці, що стосується майбутніх ОПМ, зкоординованості та узгодженості заяв, послідовному надходженню інформації. Виключне значення надається покращенню співпраці між Альянсом і Росією з цих питань. Особлива увага при плануванні миротворчих операцій має приділятись врахуванню характеру конфлікту. Ця вимога особливо стосується міжетнічних конфліктів. Міжетнічний конфлікт є явищем, притаманним багатоетнічним суспільствам. Він може проявлятися у формах, пов'язаних або не пов'язаних із застосуванням зброї. За певних обставин етнічний конфлікт може набувати характеру міжетнічного насилля, яке загрожує політичному ладу і соціальному устрою відповідних національних держав. Колишня Югославія продемонструвала найгірший сценарій такого розвитку подій, що завершився її розпадом. Проте потенціал для переходу міжетнічного конфлікту в стадію насилля існує в усьому світі. Найскладнішим завданням, що постає перед юристами, політиками, дипломатами, вченими є створення умов, в яких подібні конфлікти могли б бути обмежені в масштабі, ізольовані і ліквідовані. Для того, щоб запобігти подальшій ескалації міжетнічного насилля, важливою уявляється розробка комплексного підходу до врегулювання таких конфліктів. Активна участь України у формуванні нової архітектури євроатлантичної безпеки, статус особливого партнерства з Північноатлантичним альянсом та вагомий практичний внесок у миротворчі операції під проводом НАТО обумовлюють актуальність систематичного аналізу процесів трансформації та адаптації НАТО до нового середовища безпеки, зокрема з точки зору їх врахування у відповідних національних політичних, політико-правових та юридичних актах. Важливими віхами в цьому плані стали прийняті останнім часом Закони України "Про участь у миротворчих операціях" та "Про порядок допуску та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших країн", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил нашої держави за межі України", а також ратифікація Угоди між державами-сторонами Північноатлантичного договору та державами-учасницями програми ПЗМ про статус їхніх збройних сил. Безперечно, що відкритий і неупереджений підхід нашої держави до проблем врегулювання конфліктів, її принципова позиція щодо необхідності неухильного дотримання положень Статуту ООН, інших принципів і норм міжнародного права і надалі сприятимуть зміцненню авторитета України як визнаного і послідовного постачальника європейської безпеки. За роки свого існування в якості незалежної держави, Україна здобула визнаний у світі авторитет виваженого, послідовного і неупередженого контрибутора міжнародної безпеки. Свідчення тому - активні зусилля нашої держави як гаранта придністровського врегулювання, учасника миротворчих операцій в Боснії і Герцеговині та Косово, принципова позиція щодо інших конфліктів та кризових ситуацій - Нагірний Карабах, Абхазія, Чечня, Дагестан - яка завжди ґрунтується на загально визначених принципах міжнародного права. Не менш важливим є й те, що, маючи багатоетнічний склад населення, Україна спромоглася не лише уникнути загострень на етнонаціональному ґрунті, але й створити конституційно-правову основу гармонійного розвитку громадян усіх національностей в суверенній українській Державі. Формування основ зовнішньої і внутрішньої політики України, розвиток державотворчого процесу відбувалися у контексті динамічних геополітичних змін на європейському континенті та в цілому на просторі, що дедалі частіше характеризується у міжнародних документах як "євроатлантичний". Як і властиво будь-якій системі, порушення існуючих в європейській безпеці системних зв'язків та силового балансу, призвело до розвитку деструктивних процесів, які вже не обмежуються державними кордонами - розповсюдження технологій виробництва зброї масового знищення, нелегальна міграція, тероризм, контрабанда наркотиків тощо. Не потребує додаткових аргументів твердження, що система безпеки не може бути статичним явищем. Проте, якщо європейська безпека часів холодної війни характеризувалася відносною стабільністю, то з кінця 80-х вона переживає період активного перерозподілу силового балансу, який у кінцевому підсумку має призвести до формування такої системи європейської безпеки, яка б адекватно відбивала нові геополітичні та соціально-економічні реалії на євроатлантичному просторі. Глибина кризових явищ, що їх успадкували економіка, політика, соціальна сфера цілої низки держав - зокрема нових незалежних держав - свідчить про те, що процес рестабілізації системи європейської безпеки обіцяє бути тривалим, складним і болісним. Оскільки загальна тенденція глобалізації світового розвитку повною мірою поширюється і на процес формування нової системи європейської безпеки, цілком очевидно, що ефективне забезпечення національної безпеки України можливе лише за умов адекватного аналізу, оцінки та екстраполяції на національні інтереси України тих комплексних процесів, що відбуваються на євроатлантичному просторі безпеки. У цьому контексті особливої актуальності набуває проблема легітимності міжнародної гуманітарної інтервенції на території суверенних держав, яка гостро постала в період здійснення військового втручання НАТО на території Союзної Республіки Югославія (СРЮ). Проте основоположні принципи міжнародного права - державний суверенітет, незастосування сили та повага до прав людини - опинилися в стані конфлікту один з одним, давши поштовх дискусії серед громадськості, юристів, державних діячів. Цим пояснюється нагальність потреби у виробленні спільних підходів до проблеми гуманітарної інтервенції, з урахуванням процесу формування нової норми міжнародного права, яка надавала б примат захисту прав людини над державним суверенітетом за певних обставин. Будь-яка група держав, що дотримується основоположного принципу Статуту ООН про незастосування сили, має юридично аргументувати свою позицію щодо військового втручання. На сьогодні питання полягає в тому, чи слід розглядати дії НАТО як протиправні, або як: виняток із загального контексту міжнародного права; дії, що ґрунтуються на новій інтерпретації Статуту ООН у світлі сучасного міжнародного права; спробу дати поштовх розвитку міжнародного права у напрямку нової норми, за якою, у випадках гуманітарної кризи, захист прав людини превалює над суверенітетом держави. До цього часу міжнародна спільнота не має аргументованої відповіді на користь жодної з вищенаведених можливих інтерпретації дій НАТО. Формулювання такої відповіді сприяло б внесенню більшої ясності в правову ситуацію, що склалася, формуванню міжнародного правового порядку, зорієнтованого в першу чергу на захист прав людини, включаючи концептуальне визначення гуманітарної інтервенції. Важливість проблеми захисту прав людини продовжує послідовно зростати. Але існує необхідність конкретизувати зміст цього захисту. Головна загроза безпеці сьогоднішнього світу перемістилася з площини відносин між державами у площину загроз з боку урядів щодо їхніх громадян. Міжнародне право повільно адаптується до цього процесу шляхом утворення нових універсальних і регіональних структур з підтримання та впровадження миру. Вироблення нових підходів щодо застосування таких структур було б корисним з точки зору розвитку права. Низка вчених-юристів чітко заявляють про необхідність розробки чітких критеріїв силового втручання за відсутності санкції РБ ООН. Такі критерії могли б передбачати: наявність грубих порушень прав людини, що наближаються до масштабів злочину проти людства; вичерпання всіх механізмів мирного врегулювання; неспроможність або небажання РБ ООН зупинити злочини проти людства; неспроможність або небажання уряду держави, в якій відбуваються такі злочини, виправити ситуацію. При цьому рішення на вжиття заходів військового характеру може бути прийняте регіональною організацією у розумінні Гл.VIII Статуту ООН на основі використання прецеденту "Об'єднання заради миру" для схвалення Генасамблеєю ООН, або безпосередньо більшістю в дві третини членів Генасамблеї відповідно до процедури "Об'єднання заради миру". Використання сили має бути пропорційним гуманітарній проблемі, що виникла, та здійснюватись відповідно до норм міжнародного гуманітарного права в період збройних конфліктів. Мета гуманітарної інтервенції має бути чітко обмежена припиненням репресій та створенням нового порядку безпеки для населення відповідної країни. У міжнародному співтоваристві поступово формується думка щодо оцінки легітимності військового втручання у випадках грубих і систематичних порушень прав людини і фундаментальних свобод. Професор міжнародного права Стокгольмського університету О.Брінг на сторінках журналу "НАТО ревю" заявляє, що "такі дії не можуть залишатися без реагування в період виповнення півстоліття від дати прийняття Всесвітньої декларації прав людини". Завершуючи, хотілось би зазначити, що вирішення питання «вступати чи не вступати в НАТО» – це не компетенція виключно військових. На моє переконання, у НАТО вступає вся країна, а не окрема її частина або структура. Тому, у рамках домашнього завдання для нашої держави, ми повинні досягти у першу чергу політичного консенсусу серед політичних еліт, партій щодо Альянсу, провести відповідну інформаційно-просвітницьку роботу серед українського населення щодо переваг вступу у цю міжнародну організацію, надати чіткий сигнал країнам-членам Альянсу стосовно нашої готовності до вступу та після прийняття відповідного рішення держав-членів НАТО (на основі консенсусу) подати заявку.

Литература: 1. Бачення нової безпеки: критичне переосмислення // Нова безпека. – 2001. – №1. – С.41-45. 2. Зміцнення безпеки та поширення стабільності шляхом розширення НАТО // Новини НАТО. – Брюссель, 2004. – 8 с. 3. НАТО сьогодні. підвищення рівня безпеки та стабільності в інтересах усіх народів. – Брюссель, 2002. – 40 с. 4. Study on NATO Enlargement /Meeting of the North Atlantic Council at the level of the Heads of State and Government. – Brussels. – 1995. http://www.nato.int/docu/basictxt/enl-9501.htm 5. The Alliance's Strategic Concept. Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the North Atlantic Council in Washington D.C. on 23rd and 24th April 1999 //http://www.nato.int/docu/pr/1999/p99-065e.htm 6. Страус А. НАТО. С Россией или без нее? // Международная жизнь. – 1998. – № 4. – С. 51-61. 7. Волощук П. НАТО та євробезпека // Підтекст. – 1997. – № 5. – С. 19-21. 8. Kostecki Wojciech. Europe after the Cold War. The security complex theory. – Warsaw: Institute of political studies, 1996. – 258 p. 9. Довідник НАТО. Видання присвячене 50-й річниці Альянсу. – К.: Молодь, 1999. – 543 c. 10. Кобринская И. Политика США в Центральной и Восточной Европе // США-Канада: ЭПИ. – 2000. – № 2. – С. 55-71. 11. Добрынин А. Наши отношения с США // Международная жизнь. – 1997. – № 8. – С. 3-14. 12. Тренин Д. Россия и Америка: пора невеликих ожиданий // МЭИМО. – 1999. – № 1. – С. 53-57. 13. Загладин Н. “Новый мировой беспорядок” и внешняя политика России // МЭИМО. – 2000. – № 1. – С. 14-26. 14. Дискуссии о расширении НАТО. Некоторые выводы // США: ЭПИ. – 1997. – № 9. – С. 63-71. 15. Slovensko v šedej zône? Rozširovaníe NATO, zlyhania a perspektívy slovenska / Martin Bútora, František Šebej (editori). – Bratislava: Inštitút pre verejné otázky, 1998. 16. Мэнделбаум М. Российская внешняя политика в исторической перспективе // США: ЭПИ. – 1998. – № 9. – С. 45-52. 17. Белоус В., Донцов В. Что будет с Договором по ПРО? // Независимая газета. – 1999. – № 52. – С. 8. 18. Ляховский З. Контроль над обычными вооружениями // Ежегодник СИПРИ 1998. Вооружения, разоружение и международная безопасность. – М.: Наука, 1999. – С. 493-535. 19. Пушков А. Неубедительность натовской аргументации очевидна, компромисс все еще возможен // Международная жизнь. – 1997. – № 3. – С. 8-16. 20. Бар С. А., Бондаренко Д. Я. К вопросу о коалициях и разделительных линиях в Европе // Военная мысль. — 1999. — № 2. — С. 64–65. 21. Бондаренко Д. Я., Крестовская Н. Н. Украина и Крым в Первой мировой войне в стратегических планах воюющих сторон // Вісник Університету внутрішніх справ. — Вип. 7. — Ч. 2. — 1999. — С. 6–10. 22. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М.: Международные отношения, 2005. 23. Бжезинский З. Как строить отношения с Россией // Pro et Contra. — Т. 6. — № 1–2: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. I. — 2001. — С. 137–152. 24. Богатуров А., Кременюк В. Современные отношения и перспективы взаимодействия между Россией и Соединенными Штатами Америки // Независимая газета. — 1996. — 28 июня. 25. Бордачёв Т. Terra Incognita, или Европейская политика России // Pro et Contra. — Т. 6. — № 4: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. II. — 2001. — С. 23–33. 26. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. — М.: Логос, 2003. 27. Гриднев В. П., Крючин М. Г. , Родин В. А. Об идеологии разделительных линий в Европе: история и современность // Военная мысль. — 1998. — № 5. — С. 6–13. 28. Дашичев В. И. Национальные интересы России и Украины в свете экспансии НАТО на Восток // Российско-украинские отношения: преемственность и развитие. — Одесса: АТЕКС, 1996. 29. Дергачёв В. А. Геополитика. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. 30. Їжак О. Біля «відчинених дверей». Європейська оборонна інтеграція і національна безпека України // Політика і час. — 2002. — № 2. — С. 43–53. 31. Караганов С. Шансы и угрозы нового мира // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1, № 2. — С. 10–20. 32. Концепция внешней политики Российской Федерации // Независимая газета. — 2000. — 14 июля. 33. Концепция Национальной безопасности Российской Федерации // Министерство иностранных дел России www.mid.ru 34. Косолапов Н. Россия, США и мировое развитие // Pro et Contra. — Т. 5. — № 2: Россия — США — Мир. — 2000. — С. 137. 35. Сантер Ж. Голос Европы должен быть услышан // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1. — № 2. — С. 44–48. 36. Райз К. Во имя национальных интересов // Pro et Contra. — Т. 5. — № 2: Россия — США — Мир. — 2000. — С. 103–120. 37. Ткаченко С., Петерманн С. Сотрудничество стран СНГ в военной сфере и фактор НАТО. — СПб.: СПбГУ, 2002. 38. Тренин Д. Ненадежная стратегия // Pro et Contra. — Т. 6. — № 1–2: Внешняя политика России: 1991–2000. — Ч. I. — 2001. — С. 50–65. 39. Троицкий М. Концепция «программируемого лидерства» в евроатлантической стратегии США // Pro et Contra. — Т. 7. — № 4: Внешняя политика нового века. — 2002. — С. 86–103. 40. Храбан И. Современная система международных отношений одновекторная? // ПЕРСОНАЛ. — 2004. — № 8. — С. 18–21. 41. Чубарян А. Европа единая, но делимая // Россия в глобальной политике. — 2003. — Т. 1. — № 2. — С. 22–30. 42. Dougherty J., Pfaltzgraff R. Contending Theories of International Relations: A Comprehensive Survey. — N. Y.: Harper Collins Publishers, 1990. 43. Lukin V. The Russia Bridge over the Atlantic // Russia in Global Affairs. — 2002. — № 1. — P. 112–120. 44. Maddox L. US Grand Strategy Alternatives after the Cold War. — Stockholm, 1999. 45. The Alliance's Strategic Concept agreed by the Heads of State and Government at the Meeting of the North Atlantic Council. Rome, 7-8 November 1991. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. 46. The Alliance's Strategic Concept Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the NAC in Washington DC on 23 and 24 April 1999. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. 47. Phil Williams. Crisis Management in Europe: Old Mechanisms and New Problems, in: Alexander L.George (ed.) Avoiding War: Problems of Crisis Management. (Oxford: Westview Press, 1991). - стор.503. 48. The Future Tasks of the Alliance ("The Harmel Report"). Brussels, 13-14 December 1967. - The NATO Handbook. Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. - стор.196-200. 49. David Abshire, James Woolsey and Richard Burt. The Atlantic Alliance Transformed. - Centre for Strategic and International Studies, Washington, 1992. 50. S.M.Walt. The Origins of Alliances. Ithaca and London, Cornell University Press, 1990. - стор.vii. 51. Michael Howard. "Europe's Phoney Warlords", The Times. 29 July 1992. 52. The Alliance's Comprehensive Concept of Arms Control and Disarmament adopted by the Heads of State and Government at the Meeting of the North Atlantic Council. Brussels, 29-30 May 1989. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. - стор.251-270. 53. Declaration on a Transformed North Atlantic Alliance issued by the Heads of State and Government at the Meeting of the North Atlantic Council ("The London Declaration"). London, 6 July 1990. - Те ж, стор.271-276. 54. Declaration on Peace and Cooperation issued by the Heads of State and Government participating in the Meeting of the NAC (including decision leading to the creation of the NACC ("The Rome Declaration"). - Те ж, стор.300-309. 55. Speech delivered by the Secretary General of NATO, Manfred Woerner, to the Royal Institute of International Affairs, Chatham House, London, October 1, 1992. 56. John Barrett. Conflict Prevention and Crisis Management: The NATO Approach. In: The art of conflict prevention. Brassey's Atlantic commentaries No.7. Edited by Werner Bauwens & Luc Reychler. Brassey's. London, New York, 1994. - стор. 113-114, 132-133. 57. Див. зноску 9. 15. Basic Document of the Euro-Atlantic Partnership Council. Sintra, Portugal, 30 May 1997. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. - стор.123-127. 58. Partnership for Peace: Invitation Document. Framework Document. Brussels, 10 January 1994. - Те ж, стор.117-120. 59. Davіd Carment. The international politics of ethnic conflict: a NATO perspective on theory and policy. 1994. - стор.40-47. 60. Final Communique of the Ministerial Meeting of the NAC (including the Oslo Decision on NATO support for peacekeeping activities under the responsibility of the OSCE). Oslo, 4 June 1992. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. - стор.312-320. 61. Final Communique of the Ministerial Meeting of the NAC (including decisions on NATO support for peacekeeping operations under the responsibility of the UN SC). Brussels, 17 December 1992. - Те ж, стор.320-328. 62. John Barrett. The Political and Conceptual Framework for the Involvement of Regional Arrangements in Peacekeeping: The case of NATO (International Research Seminar on Euro-Atlantic Security: NATO Defence College, Rome). - 1993. 63. NATO in the new European order. Fergus Carr and Kostas Ifantis. 1996. - стор.120-122. 64. Declaration of the Heads of State and Government participating in the Meeting of the North Atlantic Council ("The Brussels Summit Declaration"). Brussels, 11 January 1994. - The NATO Handbook - Documentation. - NATO Office of Information and Press. 1999. - стор.326-334. 65. "A Precedent in Kosovo?", International Herald Tribune, 09.11.98. 66. Taking responsibility for Balkan security. Lamberto Dini, Minister for Foreign Affairs of Italy. NATO review, N3, autumn 1999. - стор.6. 67. Background to the Strategic Concept. NATO review, N2, summer 1999. - стор.22. 68. NATO's Developing Role in Collective Security. Dr. Gulnur Aybet. 1999. - стор.35-45. 69. A new Strategic Concept for a new era. Antony Cragg, NATO ASG for Defence Planning and Operations. NATO review, N2, summer 1999. - стор.20. 70. The Alliance's Strategic Concept Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the NAC in Washington DC on 23 and 24 April 1999. NATO review, N2, summer 1999. - стор.D8. 71. NATO Is Facing the Challenges. By Gen. Wesley Clark. Jane's Defence Weekly, April 19, 2000. - стор.2. 72. Kosovo one year on. Achievement and Challenge. Lord Robertson of Port Ellen. SG of NATO. 73. Косовский кризис: год спустя. МИД РФ предлагает мировому сообществу меры для того, чтобы не дать сепаратистам оторвать край от Югославии. Игорь Иванов. 23 марта 2000 г. 74. NATO on the brink of the new millenium. The battle for consensus. Rob de Wijk. - Brassey's Atlantic commentaries. - Brassey's. London, Washington. - 1997. - стор.1-2, 50-51. 75. Wilton Park Conference WP 589. NATO's Role in the Maintenance of Broader European Security. - 17-20 January 2000. - стор.1,4. 34. №3, 1999. 76. A new Strategic Concept for a new era. Antony Cragg, NATO ASG for Defence Planning and Operations. NATO review, N2, summer 1999. - стор.20. 77. The Alliance's Strategic Concept Approved by the Heads of State and Government participating in the meeting of the NAC in Washington DC on 23 and 24 April 1999. NATO review, N2, summer 1999. - стор.D8. 78. NATO Is Facing the Challenges. By Gen. Wesley Clark. Jane's Defence Weekly, April 19, 2000. - стор.2. 79. Kosovo one year on. Achievement and Challenge. Lord Robertson of Port Ellen. SG of NATO. 80. Косовский кризис: год спустя. МИД РФ предлагает мировому сообществу меры для того, чтобы не дать сепаратистам оторвать край от Югославии. Игорь Иванов. 23 марта 2000 г.