Выводы: Результати проведеного дослідження дають підставу зробити такі висновки:
Етнічне розмаїття сучасного світу дедалі частіше сприймається на політичному рівні не стільки як потенційна загроза державному суверенітету та територіальній цілісності, скільки як неоціненний скарб світової культури і цивілізації. Можна навіть сказати, що саме бурхливі і трагічні події кінця XX століття, пов'язані з надмірною політизацією етнічності, зростанням етно-центризму, аж до жахливих проявів етноциду, примушують світове, насамперед європейське співтовариство не просто уважніше придивитися до проблеми етнополітики, а фактично змінити парадигму мислення в цій царині. Різноманітність народів і культур постає в новій парадигмі джерелом багатства та життєздатності, а не причиною постійної ворожнечі та ненависті. Побудова саме такої цивілізаційної моделі та парадигми мислення є сьогодні справою провідних міжнародних організацій, а отже, і держав їх членів. Тим більше це - справа національних меншин (та їхніх інституцій), які вперше в історії можуть реально претендувати на рівноправні партнерські взаємини з державною владою, на гідне визнання і чільне місце в державно-культурному будівництві у власних країнах.
Для України питання міжнаціональних відносин завжди було вкрай важливим. Воно набувало різного змісту в різні історичні епохи. Йшлося і про боротьбу за політичні права української нації, яка була національною меншиною у складі великих імперій, і про становище інших національних меншин, які проживали на українських землях з давніх часів. Із здобуттям незалежності проблеми етнополітики перейшли у площину державної стратегії і одночасно визначили один із актуальних і пріоритетних напрямків формування громадянського суспільства в Україні. Етнічні характеристики українського соціуму, етнічно-політичний зміст понять «український народ» та «українська нація», основні засади державної етнополітики - ці та багато інших питань одразу набули виняткового значення, оскільки від їх розв'язання безпосередньо залежало (і залежить) майбутнє молодої української держави.
Євреї складають менше 1% населення України - близько 480 тисяч чоловік, - але їхня культурна вага дуже значна. За останні кілька років єврейський рух в Україні став впливовою суспільною силою. У майже 100 містах України створено близько 300 єврейських організацій та громад, діє понад 70 синагог. З'явилися культурні та просвітницькі центри, клуби, недільні та загальноосвітні школи, дитячі табори тощо
Євреї живуть на терені нинішньої України понад 2000 років. З грецьких колоній у стародавньому Криму, через Боспорське царство і Хозарський і каганат нащадки Авраама потрапили до Київської Русі. Тому весь процес формування українського етносу відбувався у присутності юдеї - процес відбувався у часи, коли толерантність до іновірців не була характерною для політики правлячих кіл. Через це в усіх негараздах трудящих» як правило, звинувачували іновірців та інородців, серед яких найпомітнішими були євреї. Через це вони ставали жертвами численних заворушень і одночасно їх звинувачували як винних в усіх негараздах та нещастях. Проте кращі представники української інтелігенції розуміли дійсні причини соціального і національного гніту, а одночасно давали свої оцінки єврейському питанню і шляхам його вирішення. Українсько-єврейські відносини були однією з тем, що обговорювались у першому українському щомісячнику «Основа», який був заснований у Петербурзі П. Кулішем, Н.Костомаровим, В.Білозерським та іншими. Автори редакційної статті цього журналу дорікали юдеям за їх відрубність від "південно-російського населення", за те, що вони не мають нічого спільного з народом, серед якого живуть, не зробили жодного кроку до зближення з ним.
Видатний український вчений і громадський діяч М. Драгоманов, який співробітничав з Київською громадою, аналізуючи соціальну роль юдеїв в Україні, писав: "Еврейство, в этом смысле, есть известная, патологическая, положим, но все же естественная функция, которая не может быть устранена, пока не будут устранены условия, ее производящие; устраните "жидков" и "жидов" - евреев, будут "жидки" и "жиды" другого вероисповедания".
Драгоманов відмічав також соціальне розшарування єврейства і те, що його релігійна спільність значно полегшує експлуатацію бідних багатими. Він зазначав, що юдейська солідарність та відрубність - результат релігійних переслідувань з боку християн, а більшість юдеїв "бедствует страшно и служит только орудием для обогащения "еврейских тузов", и что эти последние в сущности даже не желают полного уравнения прав евреев с христианами, даже, например, предоставления всем евреям права жить по всей России, потому что тот бедняк-еврей, который обирает белоруса-мужика, так как ему почти ничего не остается делать другого, нужен для того, чтобы богатый еврей-подрядчик мог нанять подешевле рабочего и т.п.".
Після першої хвилі погромів І.Франко написав легенду про царя Давида, У який захищає євреїв, коли їм загрожує небезпека. Ця легенда названа іменем казкової річки "Самбатіон" і завертається словами: Нещасне село те і місто, Де в муках, в приниженню жидів - горе землі тій, як стане на неї Обома ногами Давид!
У 25-ту річницю масових нацистських розстрілів у Бабиному Яру
І.М.Дзюба, у своєму виступі на місці трагедії сказав: "Чи гідні ми цієї
пам'яті? Мабуть ні, якщо й досі серед нас знаходять місце різні форми
людиноненависництва і в тому числі та, яку ми називаємо затертим,
збаналізованим, але страшним словом - антисемітизм. Антисемітизм - явище "інтернаціональне", він існував і існує в усіх суспільствах. На жаль, не вільне від нього і наше суспільство. В цьому, може, й не було б нічого дивного, І
адже антисемітизм - плід і супутник вікового безкультур'я і неволі, перше і
неминуче народження політичного деспотизму, і долається він - у масштабах цілих суспільств - нелегко і нешвидко.
Нині в Україні важливим є стимулювання єврейського національного культурного відродження, зокрема і відродження оригінального національного театрального мистецтва, що є передумовою послаблення еміграційних настроїв громадян України єврейського походження та активізації їхньої рееміграції, що має важливе загальнокультурне і економічне значення для країни загалом.
Сьогодні в Києві три синагоги. Після проголошення незалежності в Україні починають діяти єврейські дитячі садки, школи, гімназії, вузи.
Характерним для методики єврейської освіти є використання в процесі викладання великої кількості прикладів, особливо, притч, що притаманне і для напучувань виниклого в Україні хасидизму. Притчі, приклади, бувальщини надзвичайно сприяють не лише кращому розумінню думки вчителя учнями, а й емоційній напрузі, розвитку самостійного думання.
У сучасній Україні відроджується єврейський театр і розпочинається новий етап його розвитку. Тому ґрунтовні наукові дослідження історичних форм його архітектури, особливостей генези драматургії і сценографії є надзвичайно актуальними.