Європейський союз. Основні етапи створення

Содержание: Вступ 3 1. Історія створення Європейського Союзу. 5 2. Основні етапи розвитку Європейського Союзу 10 3. Лісабонський договір, як чинник нового етапу розвитку європейської інтеграції 19 Висновки 25 Джерела використаної літератури 26

Вступление: Вступ Європейський Союз – це сім’я демократичних Європейських країн, які об’єдналися заради миру та процвітання. Євросоюз – це не держава, що має замінити існуючі держави, і він також значно більший за будь-яку міжнародну організацію. Фактично, ЄС єдиний у своєму роді. Країни, що входять до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний інтерес, на європейському рівні. Таке об’єднання суверенних повноважень також називається „європейською інтеграцією”. Європейський союз, який включає 27 держав, займає унікальне місце серед міжнародних організацій. Це організація, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку. Власне кажучи, навіть віднесення ЄС до міжнародних організацій є досить спірним. Більшість аналітиків вважають, що мова йде про зовсім специфічне утворення, яке має особливу правову природу. Сама назва “Європейський союз” офіційно закріплена лише у 1992 р. Існуюча до цього назва “Європейське співробітництво”, в свою чергу, використовувалась для сукупного позначення трьох структур – створеного у відповідності з Паризьким договором 1951 р. Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), а також Європейського економічного співробітництва (ЄЕС) і Європейського співробітництва по атомній енергетиці (Євратом), утворених у відповідності до двох Римських договорів 1957 р. Як відомо, у рамках ЄС здійснюється інтеграція країн, що приймають в ній участь – їх поступове зближення через передачу все більш ширших повноважень у регулюванні суспільного життя на рівень всього об’єднання (співробітництва), яке у зростаючому ступені набуває риси цілісності і спроможність до самостійного функціонування. Об’єктивною основою цього процесу є посилення інтернаціоналізації економіки, і він зорієнтований на формування певного наднаціонального (наддержавного утворення), яке могло б “замінити” існуючі державні структури (хоча у практичному плані така перспектива і уявляється досить віддаленою, якщо взагалі реальною). Головною сферою інтеграційного розвитку в рамках ЄС була і залишається економіка. В цьому плані центральною задачею є формування уніфікованого економічного простору, в якому всі діючі особи, як фізичні, так і юридичні, були б поставлені в усіх країнах ЄС у рівні умови незалежно від своєї національно-державної належності. Цей традиційний напрям інтеграційного розвитку поступово доповнюється наданням співтовариству компетенцій у нових галузях – охорона здоров’я, транспорт, телекомунікації, енергопостачання, індустріальна політика, освіта, культура, охорона навколишнього середовища, наукові дослідження і розвиток технологій, соціальна політика, співробітництво і взаємодія у галузі судової практики і внутрішніх справ, а також у галузі зовнішньої політики і політики безпеки. ЄС набуло характер самостійно діючої особи на міжнародній арені. Це виявляється і в ООН, і на багатьох міжнародних конференціях і переговорах, і у зв’язку з різноманітними проблемними міжнародно-політичними ситуаціями.

Выводы: Висновки На сьогоднішній день Європейський Союз (ЄС) – це не держава, що має замінити існуючі держави, це більше ніж будь-яка міжнародна організація. ЄС – дійсно унікальне явище. Держави – члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень таким чином, щоб рішення щодо окремих спільних питань можна було демократично вирішувати на європейському рівні. З розширенням ЄС від 15 до 27 країн-учасниць, з'явилася необхідність у більш ефективних і злагоджених інструментах для забезпечення функціонування Співтовариства та його спроможності реагувати на швидкі зміни світові, що передбачає перегляд деяких основних правил спільної діяльності. Для забезпечення подальшого ефективного функціонування ЄС, з збільшеною кількістю країн-учасниць, необхідна модернізація системи прийняття рішень. Саме тому був розроблений Договір Ніцци, що визначає нові правила і регулює розмір інститутів ЄС, та принципи їх роботи. Договір Ніцци набув чинності 1 лютого 2003 року. Сьогодні, в 21 столітті, Європа протистоїть нових проблем, в числі яких: глобалізація, демографічні зрушення, зміни клімату, необхідність формування стійких енергоресурсів, а також нові загрози безпеці. Лідери Європи ретельно стежать за що відбуваються політичними, економічними і соціальними змінами, враховуючи необхідність виправдати очікування європейських громадян. Вони погодили новий Договір про реформу ЄС, який був підписаний у грудні 2007 року в Лісабоні. Договір вніс зміни в структуру і методи роботи інститутів Європейського Союзу, роблячи ЄС більш демократичним, а його цінності - більш міцнішими. Лісабонський Договір узгоджений і ратифікований всіма 27 країнами Європейського Союзу.

Литература: Джерела використаної літератури 1. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І.// Європейський Союз: історія і засади функціонування 2. Грицяк І. А. // Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник. - К.: "К.І.С", 2006. - 300 с. 3. Грицяк І.А. // Становлення і розвиток інституційної системи Європейського Союзу // Управління сучасним містом. - 2004. - № 10-12. - С. 98-106. 4. Горбач Л. М., Плотніков О. В. // Міжнародні економічні відносини: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 266 с. 5. Губський Б. В. // Євроатлантична інтеграція України. — К.: Логос, 2003. — 328 с 6. Філіпенко А. С. // Економічний розвиток. Європейський контекст. — К.: Знання України, 2008., 215 с. 7. Лук’яненко Д. Г. // Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с.