Выводы:
Питання регулювання суспільних відносин у сфері прав на інтелектуальну власність розвиваються й удосконалюються в нашій державі досить стрімко, однак невирішеними залишаються ще багато питань.
Так, на даний момент на території України існують два законодавчо закріплені терміни, що застосовуються в одній і тій же сфері суспільних відносин.
У законодавстві закріплене наступне визначення торговельної марки: позначення, за яким товари й послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб, однак воно не відповідає дійсності. Оскільки не будь-яке позначення може бути торговельною маркою, а тільки те, яке не суперечить вимогам законодавства.
На практиці надання прав власності на торговельну марку фізичній особі, що не здійснює підприємницької діяльності, може привести до зловживання таким правом. Оскільки в законодавстві зазначене, що власник свідоцтва зобов'язаний сумлінно користуватися правами, наданими свідоцтвом, він повинен використовувати зареєстровану торговельну марку: маркірувати зроблений товар або зроблену послугу, пропонувати до продажу або продати торговельну марку. Тобто, власник свідоцтва зобов'язаний вести господарську діяльність. Таким чином, торговельна марка, зареєстрована фізичною особою, не може бути використана самою фізичною особою, не зареєстрованою у встановленому порядку як суб'єкт підприємницької діяльності. Отже, доцільним є внесення обмежень щодо суб'єктів, що мають право зареєструвати торговельну марку.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України « Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» права, які випливають зі свідоцтва, діють із дати подання заявки. З іншого боку, ч. 2 і 3 зазначеної статті виключне право користуватися й розпоряджатися знаком за своїм розсудом, а також право забороняти іншим особам використання зареєстрованого знака без дозволу власника, надається власникові саме свідоцтвом.
Правове регулювання заборонних можливостей власника торговельної марки у вітчизняному законодавстві не відповідає основним міжнародним вимогам та стандартам з цього питання. Для усунення вказаної невідповідності Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» потребує внесення відповідних доповнень. Перш за все це стосується визначення кола заборонених до використання об’єктів, а також тих товарів і послуг, відносно яких може здійснюватись така заборона. Крім того, в законодавстві необхідно закріпити приблизний перелік дій, вчинення яких може бути заборонено власником марки. І нарешті, основна увага повинна бути приділена визначенню випадків, коли використання марки третьою особою не визнається порушенням прав власника свідоцтва.
З розвитком економіки й конкуренції на ринку, увазі вітчизняних реєстраційних органів надаються заявки на реєстрацію як традиційних, так і екзотичних (об'ємних, нюхових, звукових) товарних знаків, і, що найголовніше, такі заявки розглядаються, що свідчить про чималу увагу до такого феномена як торговельна марка.
Немаловажною проблемою є питання розмежування повноважень судів і Антимонопольного комітету України. На практиці трапляються такі ситуації, коли або суд, або Антимонопольний комітет відмовляються приймати заяву, мотивуючи це тим, що даний спір належить не до його компетенції, а до компетенції іншого органа. Таким чином, з метою спрощення захисту порушених прав, необхідно чітко визначити обсяг повноважень суду й Антимонопольного комітету України з захисту прав у сфері інтелектуальної власності, для чого зміни й у Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції», і в Закон « Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».
На сучасному етапі розвитку ринкового господарства торговельну марку можна визначити як один із видів товарних позначень, призначення якого полягає в ідентифікації товару залежно від конкретної ситуації чи з точки зору джерела його походження, чи з точки зору певного стандарту якості. При цьому торговельна марка виконує такі основні функції: відрізняльну, гарантію якості та рекламну. Ці функції є взаємозалежними і з практичної точки зору їх завжди слід розглядати комплексно.
Критерії охороноздатності торговельної марки фіксуються в негативній формі, тобто за допомогою перерахування ознак, які не повинні бути притаманні торговельній марці. Торговельна марка, що характеризується розрізняльною здатністю та новизною, не може бути помилковою чи оманливою та суперечити державним інтересам, міжнародним угодам, публічному порядку, принципам гуманності і моралі.
За критерієм публічності інтересу серед учасників правовідносин в сфері правової охорони торговельних марок можна виділити:
- міжнародні та державні інституції, до компетенції яких належить прийняття рішення щодо правової охорони торговельних марок та які є носіями публічного господарського інтересу;
- фізичні та юридичні особи, які, відповідно до законодавства, можуть впливати на рішення відповідних компетентних органів щодо надання правової охорони торговельним маркам. До цих осіб віднесено таких, що мають певну «особисту заінтересованість» та осіб, які мають «юридичну заінтересованість» у виникненні правової охорони певної торговельної марки.
Суб’єктивне право на торговельну марку не можна розглядати як право власності в суб’єктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Уживання ж терміна “власність” може створити неправильне уявлення про зміст права, його дію та способи захисту.
Незважаючи на детальну регламентацію в законі, вирішення питання про надання позначенню правової охорони на практиці часто залежить від фактичного складу, який характеризує його використання. Тому кожне конкретне позначення, як потенційна торговельна марка, повинно бути розглянуте не абстрактно, а як органічний елемент середовища використання. Стверджується, що детальна регламентація в законі конкретних допустимих форм зовнішнього вираження торговельної марки (видів) є зайвою.
Виключне право на торговельну марку – це не тільки пасивне право, що дозволяє ініціювати позов у випадку його порушення, але й таке, що передбачає ряд дій, спрямованих на охорону репутації, яка асоціюється з торговельною маркою і підтримкою якості маркованих товарів (послуг). Саме з цих моментів потрібно виходити при аналізі правомірності обмежувальної ділової практики.
Порушення права на торговельну марку може бути здійснене не тільки у вигляді контрафакції та обманної імітації, а і шляхом обманного маркування. Обманне маркування полягає у використанні іншою особою справжньої, оригінальної марки іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг.
Здійснивши наше дослідження та узагальнивши наведені висновки винесені наступні пропозиції:
Закріпити в законодавстві єдиний для всіх нормативно-правових актів термін «торговельна марка».
Застосовувати в законодавстві наступне визначення торговельної марки: Торговельна марка – позначення, що не суперечить вимогам законодавства, призначене для відмінності товарів або послуг одних юридичних осіб або фізичних осіб – підприємців від однорідних товарів або послуг інших юридичних осіб або фізичних осіб – підприємців.
Відсутність у дефініції торговельної марки в діючій редакції Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» поняття «однорідності» товарів і послуг, що індивідуалізуються за допомогою торговельної марки, на відміну від попередніх редакцій закону, є помилковою.
На законодавчому рівні слід виокремити поняття «торговельна марка» і «знак обслуговування», оскільки це має суттєві правові наслідки як для визначення обсягу правової охорони цих об’єктів, так і для встановлення факту їх використання. Пропонується сформулювати визначення обсягу правової охорони у п. 4 ст. 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» у такій редакції: «Обсяг правової охорони, що надається зареєстрованій торговельній марці, визначається наведеним у свідоцтві зображенням торговельної марки або іншим адекватним графічним відображенням. Обсяг правової охорони незареєстрованої торговельної марки визначається адекватним графічним відображенням, яке використовувалося для позначення товарів чи послуг відповідного класу на відповідній території».
Пропонується ст. 7 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» доповнити п. 9, який викласти у такій редакції: «Торговельна марка, що заявляється до реєстрації, повинна подаватися в адекватній графічній формі», що зробить можливим надання належної правової охорони нетрадиційним видам торговельних марок.
Судова практика вважає, що моментом виникнення прав є дата подачі заявки на реєстрацію. Дане положення слід закріпити й у Законі, для чого внести зміни в частину 2 і 3 статті 16 Закону.