Права людини та громадянина на життя

Содержание:Зміст Вступ 3 1. Історико-правові аспекти розвитку конституційного права на життя людини і громадянина 5 2. Поняття, ознаки та зміст конституційного права на життя людини і громадянина 6 3. Гарантії реалізації конституційного права на життя людини і громадянина 9 Висновки 14 Список використаної літератури 18  

Вступление:Вступ Фундаментальним правом, яке зумовлено єством людини, котре не може змінити жодне суспільство, є право людини на життя. За шкалою соціальних цінностей життя є найбільш пріоритетним благом у світі. Конституційне право на життя проголошено Основним Законом України у ст. 27 «кожна людина має невід’ємне право на життя» та гарантується забороною протиправного позбавлення життя. Як об’єкт юридичної охорони життя людини закріплено Конституцією України вперше. Жодна з попередніх конституцій та інших законів в минулому цього права не містили. Тому виникає багато питань, пов’язаних з реалізацією суб’єктивного права людини на життя, які потребують детального правового регулювання. Зокрема, до них належать проблеми юридичних меж життя, гарантій забезпечення права на життя людини і громадянина, визначення нових складів злочинів, пов’язаних зі зловживанням сучасної медицини, наприклад, примусове донорство, евтаназія та багато інших питань. У цьому зв’язку одним із важливих завдань правової науки нині стає створення необхідної для розвитку науки теоретичної бази, тобто розробка чітких критеріїв та юридичних визначень основних понять, численних та об’ємних, пов’язаних з поняттям «життя». Глобальний та комплексний характер даного завдання висуває його як актуальну проблему всієї системи наук про людину. Актуальними і необхідними чинниками дослідження права на життя є: По-перше, подолання залишків того праворозуміння, яке було характерним для правового позитивізму. В контексті поглибленого тлумачення права людини на життя це означає відмову від спрощення та зведення його до біологічного існування. По-друге, стан опрацювання ідей про право людини на життя у вітчизняній правовій науці та закріплення їх у законодавстві потребує визначення змісту правових явищ, які утворюють біологічний, соціальний та духовний світи існування людини. Це потребує ґрунтовного аналізу вітчизняного і закордонного законодавства, суспільно-правової практики та міжнародних документів щодо прав людини як багатоаспектного явища. По-третє, право на життя як унікальний правовий феномен, що визначає сферу вільної самореалізації та розвитку людини, потребує надійних та ефективних гарантій з боку держави. Тому визначення і подолання прогалин у системі гарантій права людини на життя є завданням не тільки теорії держави і права, а й є нагальною потребою суспільно-правової практики. По-четверте, не зважаючи на загальновизнану цінність життя людини та її права на життя, законодавча та правозастосовча практика України та інших держав світу не завжди в повній мірі відповідає вимогам гарантування та захисту цього права, створення умов його вільної реалізації. Звідси актуальності набувають питання вдосконалення правових механізмів реалізації права на життя, визначення правових принципів його охорони. Право на життя належить до групи громадянських прав, тому його слід розглядати у поєднанні з іншими правами цієї групи. Проблемами громадянських прав займалися О. Горова, А. Колодій, П. Михайлов, А. Олійник, К. Толкачев, А. Хабібулін. Що стосується гарантій забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, то цю проблему розробляли М. Вітрук, Л. Воєводін, М. Гуренко, П. Недбайло, П. Рабінович, В. Скобєлкін, Ю. Тодика та інші. Головною метою дослідження є комплексний аналіз теоретичних та практичних проблем реалізації конституційного права на життя людини і громадянина.  

Выводы:Висновки Право людини на життя – це свобода людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo sapience, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними. Право на життя – право на вітальне (біологічне), соціальне та духовне існування, обґрунтовується його фундаментальний характер, головне місце в системі прав людини. До системи ознак права на життя поряд з його багатоаспектністю належать: значущість цього права, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, наявність специфічного неподільного з самим суб'єктом об'єкту, невід'ємність, пріоритетність, особливий механізм реалізації, неможливість правонаступництва, неоновлюваність, сталість, всезагальність, індивідуальний і недискримінаційний характер, абсолютність (необмежене коло суб'єктів зобов'язано поважати та не порушувати вказане право). Характерні риси права на життя умовно можна поділити на загальні та особливі. Загальними ознаками є такі, що характерні для всіх основних прав та свобод людини і громадянина, а особливі – притаманні лише праву на життя. У структурі права людини на життя визначено статичні та динамічні елементи (можливості). Статичні елементи утворюють змістовне незмінне ядро цього суб'єктивного права, бо без них самого права на життя не існує (заборона свавільного позбавлення життя, можливість самозахисту та опору насильству та інші). Вони ґрунтуються на принципах визнання унікальності, антропної гідності та невід'ємності життя людини. Динамічні елементи змісту права на життя є рухомими складовими і змінюються від однієї історичної епохи до іншої, поступово розширюючи та збагачуючи зміст досліджуваного права (можливість отримання кваліфікованої медичної допомоги, вимога жити у безпечному та нешкідливому природному середовищі, у недалекому майбутньому – можливість за допомогою новітніх медичних технологій покращувати власні біологічні можливості та ін.). Проблема однозначного визначення моменту виникнення права на життя в теорії права та правозастосовчій практиці ускладнюється багатьма чинниками, серед яких найважливішим є питання, де закінчується право жінки на репродуктивний вибір, і де починається право ненародженої дитини на життя. Ступінь правової захищеності життя ненародженої дитини за українським законодавством залежить від терміну вагітності і зростає пропорційно її термінам. Це означає, що українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як власне людину, носія права на життя, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У контексті визначення меж права людини на життя не можна задовольнитися войовничо-матеріалістичним тлумаченням життя людини і обмежувати сферу дії права людини на життя явищами тільки біологічного характеру. Внутрішньоутробний період життя є необхідним етапом розвитку людини і має бути захищений правом так само, як і життя людини після народження на будь-якій його стадії. На практиці розв'язання цієї проблеми має відбуватися з урахуванням наступних принципів: а) гуманізм; б) збереження людини як виду homo sapience, що є турботою існуючого й майбутніх поколінь людей; в) життя кожної людини завжди є вищою цінністю у порівнянні з іншими суспільно-правовими цінностями; г) право на життя будь-якої людської істоти є гідним правового захисту з моменту запліднення; д) повага до антропної гідності людини; е) повага до права на життя інших людей; є) рівність людей щодо права на життя, його недискримінаційний характер; ж) визнання багатомірної біосоціодуховної сутності людини; з) принцип суб’єктоцентризму, тобто уявлення про людину як про активного суб'єкта, який здатен змінювати себе і світ навколо себе; и) принцип відповідальності людини за власні дії та свідомий вибір; і) збереження людиною своєї біоприродної основи й цілісності; й) принцип екогуманізму як органічна «убудованість» життя окремої людини в оточуючий світ. Тлумачення змісту права людини на життя як багатоаспектного явища дозволяє розглядати у тісному взаємозв'язку з ним репродуктивні права. Головна мета вказаних прав – забезпечення можливості репродукції (відтворення) людини – є невід'ємною ознакою будь-якої форми життя та безпосередньо впливає на якість життя людини і можливість продовжити себе у нащадках. Законодавчі норми, що регламентують медичну діяльність, слугують гарантіями права на життя людини (пацієнта) та проаналізовані авторкою як «презумпція незгоди»: передумовою будь-якого медичного втручання є отримання згоди людини. Виняток становлять невідкладні випадки наявності реальної загрози життю особи, коли медична допомога надається без її згоди, або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. В контексті аналізу правових норм національного законодавства України та норм міжнародного гуманітарного права простежується тісний зв'язок між правом на життя та правом на охорону здоров'я. Охорона здоров'я є системою заходів, головна мета яких – забезпечення й підтримка активного довголіття та життєдіяльності людини. Тому законодавчі гарантії права на охорону здоров'я слугують водночас і гарантіями права на життя. Право на безпечне довкілля є ціннісно-правовою визначальною установкою, що спрямована на переважаючу необхідність досягнення безпечної якості навколишнього середовища заради збереження життя і здоров'я людини. Тому право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для здоров'я та добробуту, розглядається як еколого-правова гарантія реалізації права людини на життя. До спірних відносяться питання щодо «евтаназії» та «допомоги у самогубстві», які широко ставляться суспільно-правовою наукою і практикою багатьох держав. Законодавча невизначеність щодо вказаних явищ спричиняє існування у деяких країнах «подвійних стандартів»: норми-заборони про застосування евтаназії знаходяться у протиріччі з розповсюдженою суспільно-правовою практикою, яка дозволяє «допомогу у самогубстві». Така практика певною мірою має місце і в Україні. Межі реалізації права людини на життя встановлюються також шляхом надання особі права на захист власного життя від протиправних посягань через використання можливостей, що надані інститутами крайньої необхідності та необхідної оборони. Смертна кара як різновид кримінально-правового покарання у всі часи розглядалася як чинник, що пов'язаний зі змістом права людини на життя. Існування смертної кари у сучасному світі слугує свідченням заперечення невід'ємного та невідчужуваного характеру права на життя.  

Литература:Список використаної літератури 1. Домбровська О. Правові проблеми визначення юридичних меж життя // Методологічні проблеми правової науки. Матеріали міжнародної наукової конференції. Харків, 13–14 грудня 2002 р. / Упорядники М.І. Панов, Ю.М. Грошевий. – Х.: Право, 2003. – С. 381–384. 2. Конституційне право на життя людини і громадянина та забезпечення його реалізації органами внутрішніх справ: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В. Домбровська; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2005. – 19 с. 3. Право людини на життя (теорія та практика міжнародного співробітництва): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.11 / О.А. Мірошниченко; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Х., 2005. – 18 с. 4. Право людини на життя: цивільно-правові аспекти: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / А.В. Соловйов; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Л., 2004. – 17 с. 5. Право на життя в системі прав людини: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О.Г. Рогова; Нац. юрид. акад. ім. Я.Мудрого. – Х., 2006. – 20 с. 6. Тиріна М.П. Конституційно-правова природа біологічних прав людини: онтологічна характеристика. // Держава і право. –2009. – № 47. – С. 205-209.