Чорна Рада 1663 року.

Содержание:Вступ…………………………………………………………………………….3-6 1. Історіографія історії України другої половини ХVII…………………….7-15 2. Відносини між козацькою Україною та Росією напередодні Чорної Ради у 1659-1663 рр………………………………………………………………….16-18 3. Становище українських земель у другій половині XVII століття. Боротьба за гетьманство як передумова Чорної Ради……………...…………………19-27 4. Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни………………...…28-33 5. Вплив Чорної Ради на українсько-російські відносини у 1663-1668 рр.……………………………………………………………………………34-36 Висновки……………………………………………………………………37-41 Список використаної літератури……………….…………………………42-43

Вступление:...З 15 по 17 червня 1663 року в містечку Ніжин на Чернігівщині зібралася сила-силенна українських козаків з усього Лівобережжя на вибори нового гетьмана. Цю подію очікували вже давно, адже гетьманська посада була на цей момент давно вакантною (після зречення від влади гетьмана Юрія Хмельницького). Козацтвом керував у ті місяці наказний гетьман (сучасною мовою — виконувач обов’язків), близький родич покійного Богдана Хмельницького Яким Сомко, оточений тісним колом своїх «друзів» (любих і не дуже) з числа заможної та підприємливої старшини «багатовекторної» орієнтації — в залежності від конкретних обставин. Політичний курс цієї панівної верхівки лівобережного козацтва викликав обурення, згодом і жорсткий спротив основної маси незаможних козаків та селян, які вважали себе ошуканими й ображеними діями влади, котра думала не про Україну, а винятково про власне збагачення та збереження і примноження й так вже чималих своїх статків. Виразником відповідних настроїв став, без перебільшення, видатний демагог і кар’єрист популістського типу, «захисник голоти», Іван Мартинович Брюховецький (тоді він «тримав курс» на Москву й домагався підтримки царя, бо це було вигідно, а через три роки оголосив, що починає «боротьбу за волю» проти царя) Прагнучи гетьманської булави, Брюховецький за мовчазної згоди Москви наполіг на скликанні виборної «Чорної Ради» й на тому, аби вона проходила максимально «демократично». Кожен простий козак мав право на «вигук» своєї думки; величезне поле поблизу Ніжина буквально тремтіло від криків «Геть!», «Ганьба!», «Брюховецькому слава» тощо. Незабаром у хід пішла зброя... Чим же все завершилося? Гетьманом було проголошено Брюховецького (що й не дивно — політична сліпота старшини була покарана!), його політичних противників на чолі з Сомком невдовзі стратили. Ось чим стало грандіозне свято української «безпосередньої демократії» зразка ХVII століття Звичайно, зараз інші часи, ми пам’ятаємо, що будь-яка історична аналогія «шкутильгає», проте, проте... Ми не маємо права забувати про наслідки подій червня 1663 року для України. Їх результатом став остаточний розкол нашої Вітчизни на Лівобережну та Правобережну (на чолі з одночасно двома гетьманами, один з яких був, умовно кажучи, «за Москву», інший — «за Варшаву») та два десятиліття кривавої громадянської війни — Руїни. В підсумку українці остаточно втратили свою державу. Отже, будь-які «Чорні Ради» в кожному столітті, хоч би якої зовнішньої форми вони не набували, неминуче приводять до влади цинічних демагогів та популістів і саме тому спричиняють ще більшу руйнацію суспільства. Я пропоную події, які відбувались у червні 1663 року розглянути в контексті українсько-російських відносин. З’ясування цієї проблематики дозволить сьогодні уникнути багатьох помилок минулого, позбутися комплексу “малоросійства”, правильно розставити акценти і пріоритети у стосунках із близьким сусідом та важливим зовнішньополітичним партнером?. Українсько-російські відносини другої половини XVII-XVIII ст. завжди привертали до себе пильну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Дожовтнева російська та радянська історіографія ігнорували факт державницьких змагань в добу Гетьманщини, спотворено подавали схему тогочасних політичних стосунків, замовчували негативну роль “ московського чинника” у справі знищення козацької України. Погляди ж вітчизняних вчених зазнали значної еволюції, особливо щодо подій другої половини XVII ст. Саме в період 1659-1668 років відбулася різка зміна політичного курсу Москви щодо Гетьманщини. Ці роки стали першим етапом на шляху обмеження царським урядом автономії козацької України, її інтеграції до Росії. Окрім того, питання Чорної Ради в контексті українсько-московських політичних відносин не досліджувалося комплексно, з урахуванням таких важливих аспектів, як особливості перебування в Гетьманщині російської воєводської адміністрації, механізм зв’язку між державними інституціями сторін, що передбачає висвітлення діяльності відповідних московських приказів та інші. Для з’ясування суті досліджуваної проблеми необхідним є визначення вживаного у курсовій роботі поняття “політичної автономії”. Воно включає в себе широке внутрішнє самоврядування у міждержавній спілці. Такий статус козацької України був визначений Березневими статтями 1654 р. і передбачав право Війська Запорозького самостійно обирати гетьмана і старшину та поширення їх влади на всю Гетьманщину, право на власну систему військово-адміністративного устрою, судові органи, самостійні зовнішньополітичні зносини (крім Польщі і Туреччини). Метою роботи є здійснення комплексного аналізу значення Чорної Ради в контексті українсько-російських політичних відносин 1659-1668 років через постановку і розв’язання наступних завдань: - охарактеризувати соціально-політичне становище підпорядкованих Росії українських земель у 1659-1668 роках; - з’ясувати, які плани виношували українська і російська сторони для усталення політичних стосунків; - розкрити особливості україно-російських відносин за гетьманування Юрія Хмельницького; - визначити головні чинники промосковського курсу Івана Брюховецького і наслідки цієї політики для Гетьманщини; - дослідити механізм зв’язку між козацькою Україною та Москвою через висвітлення діяльності приказів і царських воєвод; - з’ясувати роль української сторони, її політичних ініціатив, у справі обмеження автономії Гетьманщини. Об’єкт дослідження – Чорна Рада – події, значення та наслідки. Предмет дослідження – українсько-російські політичні стосунки 1659-1668 років як важливий чинник історії України доби Руїни. Методологічною основою курсової роботи стали принципи історизму, об’єктивності, системності, що передбачають пріоритетність документальних фактів, охоплення та залучення їх до науково-критичного аналізу, об’єктивне висвітлення подій і узагальнення отриманої інформації. У процесі роботи використані загальнонаукові методи синтезу розвитку знань, аналізу, а також ретроспективний, проблемно-хронологічний та інші спеціальні методи історичних досліджень. Географічні межі роботи охоплюють територію козацької України, що перебувала у підпорядкуванні Росії в 1659-1668 рр., зокрема, місто Ніжин. Хронологічні рамки роботи. 15-17 червня 1663 року.

Выводы:В історії українсько-російських відносин період 1659-1668 років став першим етапом на шляху політичної інтеграції Гетьманщини до Росії через обмеження автономії Козацької держави та втручання у її внутрішні справи. Цей період яскраво продемонстрував різне бачення сторонами суті україно-російського союзу і перспектив розвитку своїх взаємовідносин. Як засвідчили Жердевські статті 1659 р. і наступна політика уряду Юрія Хмельницького та наказного гетьмана Якима Сомка, українська еліта у стосунках із Росією прагнула зберегти їх міждержавний характер, забезпечивши Війську Запорозькому широку політичну автономію. Основні владні повноваження мали зосереджуватися в руках гетьманських властей, а Москва виступала своєрідним гарантом збереження і розвитку української державності у ворожому оточенні. Царський же уряд дивився на Україну з позиції “збирання руських земель” та розширення своїх кордонів, бачив у ній зручний плацдарм для боротьби із Кримським ханством і Туреччиною. Події жовтня 1659 р. під Переяславом і підписана там нова союзна угода засвідчили різку зміну політики Росії, яка взяла жорсткий курс на обмеження автономії Гетьманщини, її поступову інтеграцію до свого політичного та соціально-економічного простору. Відносини між двома сторонами втрачали характер міждержавних, автономія України обмежувалася до адміністративної ²¹. Для досягнення своїх політичних цілей у регіоні Москва використовувала всі доступні методи – нав’язування договірних статей, що надавало її політиці в Україні законного вигляду, політичний шантаж, таємну дипломатію, підкупи, зміцнення і розширення своєї агентури, а також відверте втручання у внутрішні справи Війська Запорозького, зокрема, в процес гетьманських виборів. Важливу роль у здійсненні політики царського уряду в Україні відігравали московські прикази Посольський, Малоросійський, Розрядний і Таємних справ, через які Москва зносилась із Гетьманщиною, контролювала військово-політичну ситуацію, координувала діяльність своїх воєвод. Водночас відбувався процес поступової підміни московськими установами функцій українських державних інституцій, поглинення останніх системою державного управління Росії ²³. Позиції Москви в Україні особливо зміцнилися за гетьманування Івана Брюховецького. Його проросійський курс, що знайшов своє відображення в першу чергу в Батуринських 1663 р. і Московських 1665 р. статтях, обумовили непопулярність в Україні і цілковита залежність від підтримки царських властей, діяльність на користь Росії опозиційних йому сил із середовища старшини та духовенства. Утвердження московських позицій в Гетьманщині і здійснення царським урядом політики обмеження її автономії уможливлювала, головним чином, внутрішня ситуація в регіоні – розрізненість українського суспільства, що розділилося в своїх політичних уподобаннях між Польщею і Росією, боротьба за владу різних старшинських угруповань, кар’єризм і користолюбство окремих представників козацької верхівки та духовенства. Саме політичні ініціативи української сторони (єпископа Мефодія, Івана Брюховецького Василя Дворецького, та інших) лягли в основу Батуринських і Московських статей, сприяли централізаторському курсу царських властей. Таким чином, ХVІІ ст. в Україні піднявся визвольний рух — козацькі загони, підтримувані народом, намагалися скинути ярмо польської шляхти. До того ж сам народ все більше ділився на католиків і православних. На початку ХVІІ ст. зміцнилася гетьманська влада, а козацтво стало впливовою соціально-політичною силою. У лютому 1648 року повсталі козаки захопили Запорозьку Січ і проголосили гетьманом Богдана Хмельницького. Ця подія поклала початок кривавій національно-визвольній війні, яка тривала до середини 70-х років XVII ст. У цій війні на боці різних сторін взяли участь Кримське ханство, Росія, Швеція, Трансільванія, Оттоманська імперія, Молдова та інші держави, а також найманці з різних європейських країн — багатьом видавався ласим український пиріг. Самі ж українці прагнули власної держави. Справжнім ватажком боротьби, а згодом і політичним лідером став Богдан Хмельницький. Перемоги козаків, очолюваних гетьманом, під Жовтими Водами та Корсунем (1648 р.), Зборовом (1649 р.) перекреслила поразка під Берестечком (1651 р.), коли український гетьман був змушений укласти з польською короною договір, що передбачав обмежену автономію України-Гетьманщини. До 1654 року Богдан Хмельницький шаблею боронив кордони своєї хиткої держави, яку, втім, визнавали європейські двори, а сусіди намагалися викрутити мінливу політичну ситуацію на свою користь. Український пиріг ділили Польща і Росія, не проти були поласувати й турки. У березні 1654 року через нестачу власних сил та мінливість зовнішньополітичної ситуації Богдан Хмельницький уклав конфедеративний союз із Росією в Переяславі, за яким передбачалося збереження гетьманської влади, права на самостійні зовнішні відносини та встановлювався козацький реєстр у 60 тис. осіб. Однак не всі гетьмани пристали на цю угоду, вбачаючи небезпеку в такому союзі. І справді, Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони говорили не те, що думали, і робили не те, чого бажали. З боку російського царя ця угода була виявом ласки до козаків. Козаки ж розглядали її як угоду між царем і його новим суб’єктом. Богдан Хмельницький зумів добитися міжнародного визнання козацької держави. Та утримати державний статус після його смерті виявилося важким завданням. Період, коли точилася боротьба за булаву українського гетьмана, в історії отримав назву Руїни. Наступником Богдана став його син Юрій, якого вже через місяць змінив польський ставленик Іван Виговський. Україна опинилася в російсько-польських лещатах. І вашим і нашим служив наступний гетьман Павло Тетеря, який, вирішуючи питання власної політичної орієнтації, на два місяці лишив український край практично без влади. Недовго барилися й у Москві. На наступних виборах гетьмана, що позначилися в історії «Чорною радою» — буцімто правом вибору скористалися не лише старшина, а й козацька чернь, після вдалої передвиборчої кампанії володарем гетьманської булави став промосковський кандидат Іван Брюховецький (1663 р.). Художньо-документальну версію цієї перемоги подав Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада». Україна виявилася поділеною на Правобережну і Лівобережну. Анархія Руїни не давала можливості встановити цілковитий контроль над Україною ні російській, ні польській стороні. Об’єднати Україну на деякий час вдалося лише гетьману Петру Дорошенку. Однак послаблена гетьманщина потребувала більших перемог, а ще краще — нового, сильного лідера. Виходячи з переяславських «Статей Богдана Хмельницького», Росія з кожним українським гетьманом підписувала окрему конституційну умову, кожний черговий договір був ослабленням попереднього. На Лівобережжі поступово впроваджувалися нові порядки: українським купцям суворо заборонялося вивозити з України і продавати в Росії горілку й тютюн, оскільки цим завдавалася шкода царській монополії на їх продаж у Росії; заборонявся також продаж хліба на Правобережжі й татарам. Було намічено скласти перелік усіх козаків, міщан і поселян з означенням їхніх земельних володінь. З більшою впевненістю діяв російський цар після підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові — Москва отримала контроль над двома головними центрами влади в Україні (1686 р.). Восени 1676 року гетьманську владу було повністю скасовано на Правобережжі. Після укладення Вічного миру 1686 року між Польщею та Росією, що санкціонував поділ України, пропольських гетьманів вже не було, а утворена Лівобережна гетьманщина перетворилося на домен Росії, яка репресивним шляхом упродовж століття скасувала козацтво. Так, Чорна Рада закріпила територіальний розподіл Гетьманату на Лівобережний та Правобережний – проросійський та прозахідний, а також стала останнім вогником безпосередньої демократії в Україні

Литература:1. Бантыш-Каменський Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – Ч. 2. – СПб.- Киев, 1993. – C. 209-337. 2. Маркевич Н. История Малороссии. Период пятый. – Т. 2. – М., 2002. – 673 с. 3. Костомаров Н. Гетманство Юрия Хмельницкого // Вестник Европы. – 1998. – Апрель. – С. 485-536; Май. – С.150-212. 4. Левицкий О. Очерк внутренней истории Украины во второй половине ХVII века. – Вып. 1. – К., 1995. – 125 с. 5. Соловьев С. История России. – Кн. 6. – М., 1961. – С. 188-190. 6. Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников по истории Малороссии. – М., 2000. – 179 с. 7. Павлищев Н.И. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. – Т. 2. – СПб., 1997. – 405 с. 8. Эйнгорн В. Очерки по истории Малороссии в XVII в.. – М., 1999. – 1104 с. 9. Розенфельд И.Б. Присоединение Украины к России (1654 - 1793). – С.-П., 1995. – С. 76-79, 82-104. 10. Белокуров С.А. О Посольском приказе. – М., 1996. – 170 с. 11. Грушевський М. З політичного життя старої України. – К., 1998. – 127 с. 12. Герасимчук В. Перед Чуднівською кампанією // Науковий збірник, присвячений М.Грушевському. – Львів, 1996. – С. 288-30013 13. Покровский М.Н. Русская история с древнейших времен. – Т. 1-2 // Избранные произведения. – Кн. 1. – М., 1966. – С. 502-513 14. Петровський М. До історії Руїни // Записки Ніжин. інституту нар. освіти – Ніжин, 1958. – С. 12-31 15. Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну. – К., 1941. 16. Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ вв. – Ч.1. – Генеральна рада. – К., 1989. – 425 с. 17 Яковлів А. Українсько-московські договори в ХVІІ-ХVІІІ віках. – Варшава, 1964. – 175 с. 18. Галактионов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50 – 60-х годах ХVІІ века (Андрусовское перемирие 1667 г.). – Саратов, 1960. – С. 104. 19. Софроненко К.А. Малороссийский приказ Русского государства второй половины ХVІІ и начала ХVІІІ века. – М., 1960. – 179 с. 20. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея ХVІІ-ХVІІІ ст.: Проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – С. 123, 141. 21. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII- першої чверті XVIII ст. – К., 1995. – 68 с. 22. Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького (1659-поч. 1663 рр.). – Камянець-Подільський, 2001. – 236 с. 23. Лівобережна Україна у сфері впливу московської політики за наказного гетьмана Якима Сомка (1660-1663) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2003. - №1. – С. 119-126. 24. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. – К., 2005. – 640 с. 25. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667рр.). – К., 2003. – 644 с. 26. Промосковська політика гетьмана Івана Брюховецького 1663-1668 рр. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2003. - №5. – С. 146-154. 27. Україна в системі управління Росії (1659-1669 рр.) // Київська старовина. – 2004. - №3. – С. 18-29. 28. Сюдюков І. Український бунт. Чорна Рада 1663 року як зловісний «апофеоз» української історії// День, - №167. 29. Яхно О. Феномен Чорної Ради в українській історії// День, - № 197.