Выводы:Ім`я Миколи Лукаша стало одним із символів вершинних здобутків української школи художнього перекладу другої половини ХХ століття. М.Лукашеві судилося втілити у своїх перекладах з 18 мов не лише непереборне прагнення народу бути рівноправним серед інших культур, не тільки зробити українську присутність невід`ємною складовою сучасної цивілізації. Спосіб та стиль Лукашевих перекладів, як жоден перекладацький доробок тієї доби, наочно поєднали у собі мовно-літературний досвід української класики ХІХ століття та живомовні процесі другої половини минулого століття. У проведеному дослідженні було доведено, що фразеологічний фонд будь-якої мови, як і власне мова, є тим джерелом, яке зберігає і передає з покоління в покоління культурні традиції, стає чинником, який об’єднує народ і водночас дозволяє йому усвідомити свою унікальність, самобутність. Але найголовніше, що мова, за визначенням О.О. Потебні, формує світосприйняття 40, с. 167. Як і мова взагалі, фразеологізми здатні відтворювати специфіку картини світу. Але картина світу не є дзеркальним відображенням навколишньої реальності, а її інтерпретацією, яка відбувається через мову. Отже, можна погодитися з тим, що різниця між мовами, більш, ніж різниця між знаками, це різниця світоглядів. Тобто, визначаючи різницю між мовами, ми водночас визначаємо різницю світоглядів. Виходячи з цього, специфіку націоментальної картини світу українців можна визначити, через специфіку їх мовного фонду. Елементи національно-специфічного у мові передаються через існування безеквівалентної лексики, семантичних лакун, через специфіку внутрішньої форми слів та ФО, через різницю між денотативними компонентами лексем, що наявні в обох мовах, які порівнюються, та через різницю конотативних значень. У роботі досліджувалися лише два з названих чинників – безеквівалентна лексика, що входить до складу фразеологізмів української мови, та їх внутрішня форма. Цей вибір зумовлений тим, що ці чинники дозволяють визначити специфіку націоментальної картини світу через встановлення зв’язку між мовою та побутом, історією і культурою українського народу, він не потребує порівняння з іншими мовами, а отже, це вказує на те, що ці чинники є найбільш яскравими маркерами специфічного у мові та у світогляді. До складу безеквівалентної лексики входять одиниці, що називають специфічні явища національної культури. Так, до складу фразеологічних одиниць української мови входять назви деталей українського побуту, продуктів традиційного харчування, одягу, згадуються історичні події, властиві тільки для українців антропоніми, серед яких і імена персонажів української демонології і імена фольклорних персонажів. Таким чином, розглянуті приклади дозволяють дослідити ті способи, через які у ФО відтворюється національна картина світу. До таких, передусім, належить безеквівалентна лексика, яка зберігає згадки про реалії, відсутні у інших культурах. До цього фразеологічного фонду можна віднести фразеологічні одиниці, які пов’язані із українською міфологією, з іменами богів і духів. У багатий лексичний фонд української мови увійшли найменування традиційного українського побуту, антропоніми, зооніми, історичні назви, символіка кольору та ін. Іншим маркером приналежності до тієї чи іншої культури стає внутрішня форма фразеологічних одиниць, яка є своєрідною мотиваційною основою фразеологізмів. Внутрішня форма може встановлюватися через вивчення того контексту, у якому виникають ФО. Так, джерелом, що зумовлює специфіку внутрішньої форми ФО української мови стають і народні вірування, і соціальні взаємини, і особливості традиційної культури. Переважна більшість досліджених фразеологізмів має виразний національний колорит, зумовлений специфікою історичного розвитку народу та його мови. У той же час фразеологізми мають здатність накопичувати позамовну інформацію. Вони фіксують колективний досвід даного етносу і належать до тих мовних чинників, які розкривають специфіку націоментальної картини світу українців. Мобілізуючи найширші пласти української лексики та фразеології, М. Лукаш продемонстрував потенційні можливості української мови, її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Остання — чи не найунікальніша риса перекладацького стилю М. Лукаша, у творчості якого традиційно існуючі синонімічні ряди істотно розширено за допомогою контекстуальних синонімів, авторських новотворів, розмовно-просторічних форм, приміром: таємниця — тайна, таїна, тайність, таємнощі, тайнощі; сумний — невеселий, сумовитий, тихосумний, осмутнілий, скорботний, печальний, печаловитий, хмурний, жалібний, журботний, жалісливий, журний, відчайний, тужливий, тужний, тужавий; походеньки — поїзденьки; вигадки — вимрійки; захмарювати — затемрювати; навскач — навстриб 51. Своїми перекладами М. Лукаш довів, що мертвої, віджилої лексики нема, а є жива, повнокровна, барвиста мова, у кожному слові якої — чи то діалектному, чи розмовному, архаїзмові чи просторіччі — заховано генетичний код нації. Тому й вважав своїм обов’язком берегти кожне слово як невід’ємний елемент мовної системи, звертатися до найглибших пракоренів української мови, піднімати на поверхню і вертати з небуття втрачені вже скарби. М. Лукаш не випадково звертався до творчості українських письменників ХІХ — поч. ХХ сторіччя як до багатого джерела лексичних та синтаксичних резервів української мови. Адже, за словами Л. Т. Масенко, “до 30-их років ХХ століття глибинні шари української мови лишалися здоровими, неушкодженими, а відтак могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, культурного, кодифікованого варіанта національної мови” 51. Безперечно, з плином часу спадщина видатного лексикографа по-різному впливатиме на теорію й практику перекладу, тенденції розвитку літературної мови, однак у нашій історії М.Лукаш назавжди залишиться як охоронець української індивідуальності, сповідник тяглості культурних традицій та неперевершений провідник шляхами світового красного письменства. Аналіз фразеологічних одиниць, що увійшли до словника-довідника М.Лукаша як джерела вивчення національної картини світу звичайно не є повним і може бути продовженим. Так, по-перше, аналіз може бути доповненим власне за рахунок залучення матеріалу, який складає безеквівалентна лексика (ономастика, персонажі української міфології, вірування давніх українців); по-друге, передбачається більш детально розглянути деякі контексти, що обумовлюють специфіку внутрішньої форми, а також звернути увагу на символіку, яка теж є специфічною для кожної культури і впливає на специфіку семантики одиниць, що входять до складу ФО. Підводячи підсумки дослідження української фразеології М.Лукаша, варто наголосити, що у системі засобів формування національної самосвідомості народу вагоме місце належить фразеологічним одиницям. Адже засвоїти мову нації означає оволодіти нею на рівні фразеології. Головне завдання, яке постає сьогодні перед усіма, хто вивчає українську мову та літературу – це навчитись заглиблюватись у багатий світ українського слова, спробувати осягнути його немеркнучу сутність, навчитись розуміти мистецтво слова. Адже стільки прекрасного сказано митцями слова! Який незрівнянний поетичний лексикон, поетична фразеологія і образність створені ними! Все це увійшло великим вкладом у скарбницю загальнонародної мови.