Ритуал у культурі

Содержание:Вступ 3 1. Поняття ритуалу 5 2. Різновиди ритуалів у культурі 7 Висновки 11 Список використаної літератури 13

Вступление:   Накопичений людством досвід в ході його соціокультурної  історії надає неоціненну допомогу в рішенні багатьох проблем сьогодення. Вся історія людства свідчить про безперервну зміну культурних епох, цивілізацій і поколінь. Культура виступає потужнім фактором соціального розвитку, адже вона пронизує всі аспекти людської життєдіяльності  – від основ матеріального виробництва й людських потреб до найбільших проявів людського духу.   Дві основні функції культури як процесу і  водночас результату діяльності людства складають основний зміст успадкування в культурі: традиційна, соціально-стабілізуюча, що направлена на збереження культурної спадщини, та інноваційна, яка заперечує традицію і веде до переоцінки існуючої системи цінностей.    Особливо актуальною система успадкування в культурі має в наш час, коли світ знаходиться у  стані глибоких і швидких змін. Не минають ці процеси і Україну, тим більше, що тривалий час продовжувалися і втілювалися в життя заборони на використання народом вікових традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів та інших надбань культурної спадщини. А у суспільному житті, мабуть, ніщо так яскраво і колоритно не відображає його духовної сутності, як перелічені феномени. Вони своїм корінням сягають сивої давнини, виражають народну мудрість, погляди і устремління багатьох поколінь минулого, історичні традиції народу в економічній, політичній та духовній сферах.    Як продукт суспільної практики культура впливає на людей, їхнє суспільне життя; люди, які створюють культуру в процесі матеріальної і духовної діяльності, оволодівають виробленими знаннями, тобто засвоюють культуру. Це засвоєння передбачає її збереження, а також передачу новим поколінням. Суспільство формує багатоманітні форми і способи передавання цінностей культури, які диференціюються залежно від їх об'єктивних носіїв. У сфері духовної культури такими носіями виступають певні символіко-знакові системи, передусім мова. Закодована в словах, формулах та інших системах знаків інформація може зберігатися в суспільстві необмежений час. Цей досвід може бути накопичений, осмислений і виражений на повсякденному рівні, а далі за допомогою науки переосмислений і типізований на рівні теорії. Культура може передаватися (соціальний спадок, традиція) і є загальноприйнятою в конкретному соціальному оточенні.  

Выводы:   Очевидно, що буденне життя людей не обов’язково орієнтоване на священну історію, й навіть, існує тенденція цю останню забувати, втрачати відчуття пов’язаності з Небом, взагалі відходити від звичаїв і ритуальності предків. Щоб цього не сталося, необхідно постійно відновлювати це усвідомлення зв’язку з «першотвореною» реальністю, відроджуючи традиції тих часів, коли світ був «кращим», «чистішим» і «більш справедливим». Засобом цього і є ритуал, який здійснюється під час свята або у виняткових ситуаціях, що загрожують існуванню даного колективу чи суспільства. Беручи участь у здійсненні ритуалу, члени суспільства одержують змогу вирішити насущні проблеми існування всього суспільства, оскільки в процесі виконання обрядових дій відбувається «звірення» ступеню відповідності актуального стану суспільства з ідеальним зразком, створеним богами й героями.    Отже, під час ритуалу, церемонії, свята суспільство відновлює усвідомлення своєї єдності й цілісності через вираження в обрядових діях найважливіших для нього цінностей, що звичайно забуваються у буденному (профанному) житті. Ритуал також є дією, що має на меті очищення суспільства від пристрастей і напруженості шляхом співчуття і страху, які виникають внаслідок участі у відтворюваних подіях першотворення колективного Космосу.    Ритуал відтворює священне для даного колективу теургічне ціле у той момент, коли воно вийшло з рук деміурга. Таким чином, колектив на час тривання ритуалу знову долучається до вищого надбання даної традиції, вищої форми оцінки, вищого типу поведінки. Латиною sacrum (священне) — не тільки «священний предмет», але і «священний обряд», котрі, у свою чергу, утворились зі слова, що означає центральний епізод ритуалу — жертвоприношення (лат. sacrificium — «творення жертви»). Отже, жертва і жертвоприношення, — це не тільки композиційний і семантичний центр ритуалу, але і його головний, таємний нерв. Однак, для того, щоб здійснити жертвоприношення, необхідно вчинити злочин — убивство жертви. Стосовно цього є два різновиди жертв. Перший — це істоти особливо невинні, чисті, ніжні і беззахисні (ягня, козеня, діва тощо). Другий — це добровільний волевияв самопожертви. Очевидно, такий характер жертв — радикально протилежний насильству — визначає їх особливе значення в акті жертвоприношення: слабкість, безсилля і покірливість перед лицем насильства і злочину надають жертві вищої духовної сили, «переводячи» акт жертвоприношення до теургічного (божественного) виміру.  

Литература:1. Вісник Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. Філософія. Психологія. Педагогіка. Свідло Т.М., Сторожик М.І. Ритуал як культурний феномен у традиційному та інноваційному аспектах. – 2008. – №3.  2. Історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій / Тернопіль, 2005.- 164 c. 3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича.  – К.: Знання, 2004. – 567 с.  4. Садохин А.П. Этнология: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. -М.:Гардарики, 2004. — 287 с. 5. Українська і зарубіжна культура. Навчальний посібник / Під заг. ред. Заблоцької К.В. - Донецьк: "Східний видавничий дім", 2001. - 372 с.