Вступление:В умовах формування і становлення української державності все більшого значення набуває глибоке і всебічне вивчення процесів демократизації та лібералізації суспільства на різних етапах його існування та сферах прояву. Сучасна національна освіта в своєму розвитку має враховувати як позитивний, так і негативний досвід минулих років. Треба зазначити, що освіта завжди була ключовим компонентом суспільного розвитку, але в різні часи вона виконувала різні завдання та спрямовувалася на досягнення різних цілей. Сьогоднішня українська освіта покликана сформувати всебічно розвинену особистість, свідомого громадянина та українця. У радянську епоху освітні заклади слугували засобом впливу на маси, методом диктату офіційної ідеології та комуністичної лінії партії. Це був один із каналів контролю над суспільством та засіб зросійщення українського населення.
Серед основних завдань, що покладалися на заклади освіти всіх рівнів, була політика злиття української нації з російською та зникнення всього, що натякало на “українське” - історії, культури, традицій, мови.
Значних результатів досягла саме мовна політика радянської влади, яка характеризувалась цілеспрямованою і тотальною русифікацією духовної, культурної, освітньої та побутової сфер життя населення. Мовна проблема – найперший і найважливіший компонент національної культури кожного етносу: “Відберіть у народу все – і він все може повернути, - але мови – ніколи, і коли вимерла мова в устах народу – помер і народ”, – визначав великий педагог К.Д. Ушинський. Найефективніше зросійщення українського населення відбувалося через заклади освіти та освітянський процес в цілому.
Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.
Нове партійно-радянське керівництво країни в умовах відносної лібералізації режиму було змушене більше уваги приділяти соціальним питанням. Протягом другої половини 1950-х - першої половини 1960-х років у країні спостерігалося помітне підвищення матеріального рівня життя населення. Якщо в 1946-1953 рр. рівень особистого споживання населення пересічно по країні щороку зростав на 1 %, то в 1954-1964 рр. на 4%. Матеріальною основою добробуту народу є національний доход. За 1951-1958 рр. в УРСР він збільшився у 2,3 рази, а за І959-1965 рр. ще в 1,6 рази. Безпосередньо на народний добробут, згідно з радянською статистикою, використовувалося 75 % національного доходу. Основним джерелом доходу для трудящих була заробітна плата, на яку припадало понад 3/4 всього доходу.
У 50-х роках - на початку 60-х років у СРСР витрати на освіту становили 10 % національного доходу, тобто були одними з найвищих у світі.