Інтертекстуальний зріз драматургії Лесі Українки

Содержание: ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1 ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ: ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ 8 1.1. Поняття інтертекстуальності: аспекти вивчення 8 2.1. Прояви інтертекстуальності в українській літературі 15 РОЗДІЛ 2 ТИПИ ТА ФОРМИ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ У ДРАМАТУРГІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ 22 1.2. Феноменальність драматургії Лесі Українки 22 2.2. Інтертекстуальність у драматичних творах Лесі Українки 30 ВИСНОВКИ 38 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 39

Вступление:  Уся пізнавальна й комунікативна діяльність людини тісно пов?язана з інтерпретацією тих чи інших знаків, жестів, слів, творів літератури, музики живопису й подібних знакових систем. І цілком очевидно, що така інтерпретація хоча й не обмежується мовленням, неефективна без нього, оскільки мова – універсальний засіб спілкування та вираження думок. Мова складається із літер, сполучення яких дають слова, а з них - речення, тексти. Ми розуміємо не звуки, символи, а зміст речень, текстів. Це зробити нам допомагає герменевтика. Герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герменевтиці - розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних сторін: ? семантичного; ? логічного; ? психологічного; ? гносеологічного; ? соціологічного; ? математичної теорії прийняття рішень тощо. На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів. Фактично, герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. До здобутків перших інтерпретаторів сакральних (священних) творів в межах класичної герменевтики можна віднести: ? виявлення, що таке смисл і виявлення різних смислів у Біблії – буквальний, алегоричний, моральний тощо (Оріген, Ієронім, Григорій Великий, Блаженний Августин, Бонавентура, Тома Аквінський та ін.); ? вчення про знаки у Блаженного Августина; ? перші визначення герменевтичного кола (розуміння частини, виходячи із контексту цілого і навпаки) у Флація Іллірійця та Фрідріха Аста; ? дослідження природи знака, а також вихід на філософію мови у Локка, Кемпбела, Ріда, Монбоддо, Гарріса, Лейбніца, Вольфа; ? ідея всезагальної герменевтики у Мейєра; ? історико-філологічна інтерпретація та завдання герменевтики (розуміння і пояснення (експлікація)), сформульовані Ернесті; ? розкриття історичної природи слова у Бека; ? дух як предмет розуміння в Аста тощо. Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768–1834). Після нього герменевтику перестають розглядати як частину теології, граматики, риторики, логіки чи філософії. Герменевтика перетворюється в комплексну методологію інтерпретації, філологічну науку, що активно використовувала (і використовує) здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо. Однією з провідних категорій герменевтики як науки тлумачення текстів є інтертекстуальність, яка при цьому тлумачиться, згідно з Ю. Лотманом. як проблема «тексту в тексті». Вона існує з початку цивілізації, оскільки духовна діяльність людини спрямована на пізнання єдиної істини, кожен культурний факт є продовженням духовної традиції, її засвоєння на новому ступеню розвитку. «Включення іншого тексту у свій власний текст є своєрідною «грою в бісер»« 9. Щоб зрозуміти художній твір, необхідно сприйняти його як ціле. Зрозуміти, пережити, осмислити можливо лиш те, що відчуваєш. Розбір включень одного тексту в інший дає підставу розглядати їх як один з найважливіших прийомів у стилістичній системі письменника. Проблему інтертекстуальності літературного твору можна без сумніву назвати однією з найпопулярніших у сучасному, зокрема пострадянському, літературознавстві. Сьогодні, коли вже стали хрестоматійними не тільки бахтінські висловлювання про «чуже слово» та «діалогічність», але й визначення Юлії Крістевої (текст як «мозаїка цитацій») і Ролана Барта (текст як «розлапкована цитата»; «будь-який текст» як інтертекст), або ж п’ятичленна класифікація різних типів взаємодії текстів Жерара Женетта (інтер-, пара-, мета-, гіпер- та архітекстуальність), проблемі інтертекстуальності присвячуються монографії, дисертації, збірки статей, навчальні посібники. Інтертекстуальний підхід, за словами О. Жолковського, «не зводячись до пошуків безпосередніх запозичень та алюзій, відкриває нове коло цікавих можливостей. Серед них: співставлення типологічно подібних явищ (творів, жанрів, напрямів) як варіацій на спільні теми й структури; виявлення глибинного (міфологічного, психологічного, соціально-прагматичного) підґрунтя аналізованих текстів; вивчення зрушень цілих художніх систем, зокрема, опис творчої еволюції автора як його діалогу із самим собою та культурним контекстом…» 6; 6. Теорія інтертекстуального аналізу, що концептуально розвинулась з постструктурального гуманітарного знання (Ж. Дерріда, Ю. Крістева, Р. Барт), є актуальною для сучасного українського літературознавства, оскільки дає можливість вести мову про певний інтерактивний вимір художньої реальності. Явище внутрішньої поліфонії, означене пізніше Ю. Крістевою як інтертекст (термін, який виник внаслідок переосмислення концепції діалогізму Михайла Бахтіна), – це постійне, іноді неусвідомлене, «запозичення» зовнішніх різнорідних дискурсів на всіх рівнях структури художнього твору. Йдеться про створення ефекту стереофонії, коли крім власне авторського слова звучать чужі слова – думки сучасників та попередників, свідомо чи несвідомо засвоєні. Здатність вступати в діалогічні зв’язки, характерна для переважної більшості великих прозових форм художньої літератури минулого століття, зумовлена в першу чергу внутрішньою сутністю твору – постійним зверненням творця художньої дійсності до співучасників цього процесу, його безпосередньою присутністю в цій дійсності. Очевидно, що проблема інтертекстуальності належить до найменш розроблених по відношенню до драматичних текстів, а саме до драматичних поем. Історично склалося, що вони приваблюють увагу дослідників інтертексту у набагато меншій мірі, ніж тексти прозові та поетичні, незважаючи на те, що перші свої імпульси цей жанр одержав ще від великих грецьких трагіків. Драматичні твори, писані віршами, становили собою художні віхи різних епох і дали найвищі зразки у творчості Шекспіра та Шиллера, Альф?єрі та Гюго, Байрона та Гете, Пушкіна та Словацького,— як правило, досягаючи найбільшого свого розквіту в бурхливі і переломні періоди історії. В українській літературі до Лесі Українки драматичної поеми майже не було, хоча часткова драматизація спостерігається вже в деяких поемах Т. Шевченка та І.Франка, скажімо, в геніальній містерії «Великий льох», де розмовляють три душі, три ворони, три лірики, чи в поемі «Відьма», в діалозі відьми з циганами, у поемах «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», дитячій драматизованій містерії про святого Миколая. Однак саме Леся Українка першою ввела означення жанру «драматична поема» в українську літературу. З огляду на це, мета роботи полягає в комплексному дослідженні інтертекстуальної природи драматичних поем Лесі Українки. Для досягнення поставленої мети основну увагу приділено вирішенню таких завдань: ? розглянути основні положення теорії інтертекстуального аналізу, її розробку та застосування у вітчизняному літературознавстві; ? розкрити особливості творчості Лесі Українки як драматурга; ? здійснити інтертекстуальний зріз драматичних поем Лесі Українки. Об’єктом аналізу є драматична творчість Лесі Українки. Предмет дослідження – тексти драм «Оргія», «Руфін і Прісцілла» та «Адвокат Мартіан», «Камінний господар». Теоретико-методологічну основу роботи становлять літературно-критичні статті О. Переломової, Д. Кузьменка, О. Ворожбит, Я. Поліщук, В. Барки, І. Качуровського, І. Акіншиної; історико-літературні праці В. Агеєвої, С. Гатальської, О. Бабишкіна; науково-теоретичні дослідження М. Бахтіна, Ю. Крістевої, Р. Барта, Т. Белімової, М. Шимчишин, . Докладно розглянуто основні поняття постструктурального літературознавства у викладі Ж. Дерріди, Ю. Крістевої та Р. Барта, систематизовано та описано праці українських літературознавців, присвячені теоретичній розробці та практичному застосуванню теорії інтертекстуального аналізу художнього тексту.

Выводы: З огляду на викладене вище можна зробити висновок, що феномен інтертекстуальності, який досліджується в різноманітних галузях гуманітарних дисциплін: у семіотиці культури, сучасній комунікативній теорії, лінгвістиці, літературознавстві, є одним із найсуперечливіших понять сучасного культур-філософського дискурсу. Ця проблема залишається актуальною, бо зумовлена вона тим, що вивчення інтертексуальних зв’язків у художньому тексті пов’язано з дилемами знаходження смислів твору, які продовжують або знищують його життя, керують процесом статичності «високих» і «масових» зразків мистецтва слова. Разом з тим, теорія інтертекстуальності не ставить під сумнів оригінальність та неповторність художнього тексту, хоча розглядає його як переплетіння свідомих та несвідомих цитат. Перелік першоджерел, на основі яких виробляється концепція інтерткстуальності, свідчить про те, що вона спирається на широке коло філософських ідей та систем сьогодення. Драматургія Лесі Українки широкими інтертекстуальними зв’язками, а саме низкою прийомів умовної образності, цитування, алюзії, ремінісценцій тощо. Ці художні засоби, що по-своєму сприяють естетичному пізнанню дійсності, є наслідком світосприйняття й художнього мислення автора. Звісно, визначити всі інтертекстуальні включення в творчості Лесі Українки в дослідженні не вдалося, але безперечно одне: основна їх функція – це створення й підсилення художнього образу

Литература: 1. Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки // Електронний ресурс – Режим доступу: http://www.l-ukrainka.name 2. Акіншина І. Інтертекстуальні особливості використання євангельського сюжету життєписною прозою // Електронний ресурс - Режим доступу: http://lessons.com.ua/intertekstualni-osoblivosti-vikoristannya-yevangelskogo-syuzhetu-zhittyepisnoyu-prozoyu 3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1989. – 615 с. 4. Бичко А. К. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд. – К.: Український Центр духовної культури, 2000. - 176 с. 5. Борисюк T. "Лісова пісня" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Гергарта Гауптмана. // Слово і час. - 1990. - №3. - C. 15-20 6. Жолковский А. Блуждающие сны. Из истории русского модернизма. – М: Советский писатель, 1992. — 432 с. 7. Журавська І. Леся Українка та зарубіжні літератури. – К.: Видавництво АН УРСР, 1963. – 232 с. 8. Ильин И. Интертекстуальность// Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: Энциклопед. справ. – М.: Интрада, 1996. – С. 215 – 221. 9. Кузьменко Д. Сучасні підходи до тлумачення поняття "інтертекстуальності". Кузьменко Д. Сучасні підходи до тлумачення поняття "інтертекстуальності" // Літературознавчі студії. Випуск 21, частина 1. — К.: ВПЦ "Київський університет", 2008. — С. 347-351 10. Кузьмина Н . А. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка Текст / Н . А. Кузьмина - Екатеринбург; Изд-во Урал. ун-та, 1999. - 268 с. 11. Лановик З.Б. Біблія як інтертекст світової літератури. // Літературознавство. – 2009 – №14. – С.13-16 12. Павленко Ю. 100 найвідоміших українців. – К.: Автограф, Книжковий дім "Орфей", 2005 13. Ненадкевич Є. Українська версія світової теми про Дон Жуана в історично-літературній перспективі // Дон Жуан у світовому контексті – К.: Факт, 2002. – С.7-42. 14. Нямцу А. Новый Завет и мировая литература.– Черновцы: Чернов. гос. ун-т, 1993.– 243 с., 15. Смирнов И. Порождение интертекста: элементы интертекстуального анализа с примерами из творчества Б.Пастернака. – 2-е изд. – СПб.: СПБГУ, 1996. – 191 с. 16. Современный словарь-справочник по литературе. - М.: Олимп; ООО "Фирма "Изд-во АСТ", 1999. - 704 с. 17. Стилистический энциклопедический словарь русского языка / Под. ред. М.Н.Кожиной. – М.: Флинта: Наука, 2006. – 696 с. 18. Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. 19. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – К.: Наук. думка, 1986. – 704 с.