Методологія наукового дослідження

Содержание:Вступ 4 1. Специфіка наукового пізнання 5 2. Соціально-практична природа пізнання 8 3. Форми наукового пізнання: проблеми, гіпотези, теорії 11 Висновки 15 Література 17

Вступление:Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, а й форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки. Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо.

Выводы:Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики. Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т.д. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Безпосередня мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування і т.д. Правда, це не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання в своєму виникненні, в своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності. На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу. У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання. Процес пізнання починається із постановки проблеми, яка відображає знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. На основі вказаних вище форм наукового пізнання в їх діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у логічну систему наукових понять. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має чітку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Усі форми та засоби наукового пізнання тісно пов’язані між собою та обумовлюють одна одну, доповнюючи та перетворюючи уявлення та знання людини про дійсність.

Литература:1. Білуха М.Т. Методологія наукових досліджень: Підручник. – К., 2002. 2. Горский Д.П. О критериях истины // Вопросы философии. – № 2. – 1998. 3. Єріна А.М., Захожай В.Б., Єрін Д.Л. Методологія наукових до¬сліджень: Навч. посіб. — К.: Центр навч. літ., 2004. 4. Кохановский В.П. Философия и методология науки: Учебник для высш. учеб. завед. — Ростов-н/Д: Феникс, 1999. 5. Кравец А.С. Методология науки. – Воронеж, 1991. 6. Крымский С.Б. Научные знания и принципы его трансформации. – К., 1994. 7. Лешкевич Т.Г. Философия науки: традиции и новации. – М., 2001. 8. Пілюшенко В.Л, Шкрабак І.В., Словенко Е.І. Наукове досліджен¬ня: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навч. посіб. - К.: Лібра, 2004. 9. Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // «Вопросы философии». – 1999. – №10. 10. Степин В.С., Кузнєцова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации – М., 1994. 11. Философия / Под. ред. Кохановского В.П. – Ростов - н/Д.: Феникс, 2000. 12. Швырев В.С. Научное познание как деятельность. – М., 1994. 13. Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання. – К., 1996.