Выводы: Після проведеного дослідження по темі роботи можна сказати, що її основну мету є досягнуто. З даної роботи зробимо наступні висновки.
Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на за¬доволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтво¬рення робочої сили.
Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.
Регулювання зайнятості на рівні держави являє собою процес впливу на трудову сферу для до¬сягнення цілей, нормативно зумовлених суб'єктами регулювання. Такими суб'єктами в Україні виступають: Міністерство праці та соц-іальної політики України, Державна служба зайнятості, міністерства й відомства України, регіональні органи виконавчої влади, профспілки, Український союз промисловців і підприємців, включаючи регіональні підрозді¬ли.
Кількість зайнятого населення віком 15—70 років у І півріччі 2011р., порівняно з І півріччям 2010р., збільшилась на 34,1 тис. осіб, або на 0,2% та становила 20,2 млн. осіб, з яких особи працездатного віку складали 18,4 млн., або 91,0%. Рівень зайнятості населення віком 15—70 років відповідно зріс за означений період з 58,4% до 59,0%, а у населення працездатного віку з 65,4% до 66,2%. Найвищий рівень зайнятості населення спостерігався у осіб віком 30—49 років, а найнижчий — у молоді віком 15—24 років та осіб віком 60—70 років.
Збільшення рівня зайнятості населення відбулося у всіх регіонах країни. Найбільше зростання зазначеного показника зафіксовано у Сумській, Донецькій та Рівненській областях. Максимальне значення цього показника в І півріччі 2011р. було у м.Києві (64,1%), а мінімальне — у Івано-Франківській (52,9%) області.
Кількість зайнятих у неформальному секторі економіки у І півріччі 2011р. порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшилась на 41,1 тис. осіб і складала 4,6 млн. осіб, або 22,6% загальної кількості зайнятого населення віком 15-70 років. Серед сільських жителів кожна друга особа була зайнята у цьому секторі економіки. В той час, як серед міських жителів зазначена зайнятість не набула суттєвого розповсюдження завдяки більш широким можливостям знайти роботу. Із загальної кількості зайнятих у неформальному секторі економіки 81,0% знаходились у працездатному віці та проживали переважно у сільській місцевості (66,5%). Найвищий рівень участі населення у неформальному секторі економіки спостерігався серед осіб віком 15-24 років та у віці 60¬70 років.
До недоліків державної політики зайнятості населення віднесено:
1) тривалість дії програми, програма сприян¬ня зайнятості має бути найбільш динаміч¬ним елементом активної політики зайня¬тості;
2) фінансування програми, програма охоплює цілий спектр орієнтирів і вимагає великих державних витрат, забезпечити які на сьо¬годні навряд чи можливо.
На сучасному етапі розвитку української еко¬номіки державна політика зайнятості повинна виконувати чотири основні функції:
1) легітимації, або узаконення - забезпечення правового поля новим тенденціям у розвит¬ку зайнятості;
2) компенсаторну, або відшкодування - страхування на випадок безробіття, пов'язане з діяльністю служб зайнятості, а саме з їх допомогою у працевлаштуванні населення;
3) інвестиційну - створення соціальних та еко¬номічних передумов для розвитку людсько¬го капіталу шляхом професійної підготовки та перепідготовки безробітних;
4) емансипаторну - захист особистості від соціальних ризиків, пов'язаних із залежністю прав найманого робітника в ринковій економіці від волі й бажання конкретного ро-ботодавця.
Для забезпечення повної і продуктивної зайнятості державна політика зайнятості повинна здійснюватися за такими напрямами: удоско¬налення трудового законодавства; оптимізація зайнятості; розвиток системи соціального парт-нерства; розвиток підприємництва; сприяння зростанню рівня реальних доходів населення.
До політики зайнятості необхідно висувати наступні основні вимоги:
1. Регулюючий вплив держави не повинен перешкоджати реалізації вимог економічної ефективності, котрі передбачають мобільність робочої сили, вивільнення лишніх працівників;2. Високий ступінь зайнятості населення повинен забезпечуватись не збереженням надлишкової чисельності працівників, а створенням нових робочих місць, зниженням потреби населення в нових робочих місцях, забезпеченням інноваційних форм зайнятості;
3. Повинні створюватись умови для наближення оплати праці до необхідних витрат на відновлення робочої сили;
4. У рамках державної та з урахуванням регіональної політики зайнятості необхідно розробляти адресні програми, спрямовані на забезпечення зайнятості кожного конкретного сегменту ринку праці.
Таким чином, видається необхідним відслідковувати загальні тенденції на ринку праці з метою прогнозування рівня зайнятості в майбутньому та прийняття превентивних заходів з запобігання високого рівня безробіття та з захисту населення від її наслідків.