Выводы:
Одним лише правом власності міг би задовольнитися лише найпримітивніший побут. Значення речових прав полягає в тому, що вони надають необхідну стабільність цивільному обороту, забезпечуючи особі, яка має таке право, відносну незалежність від власника майна і свободу користування річчю, обмежену тільки законом або договором.
Під речовим правом розуміється право, яке забезпечує задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться в сфері його господарського панування. Іншими словами, речове право закріплює відношення особи до майна, забезпечуючи за його рахунок задоволення різноманітних потреб. У системі речових прав можна виділити речові права на чуже майно, які, по-перше, створюють юридичний зв’язок між особою і річчю і, по-друге, є правами саме на майно, що знаходиться на праві власності в іншої особи. Призначенням речових прав на чуже майно є встановлення надійних тривалих відносин володільця стосовно чужого майна, які не можливо встановити жодною зобов’язальною конструкцією.
З моменту набуття чинності новими редакціями Земельного (2002 р.) та Цивільного (2004 р.) кодексів України до загального вжитку цивілістів увійшло «нове» поняття – «сервітут». Однак новим його можна вважати лише для радянського цивільного права, адже до 1917 р. це право активно застосовувалося в законодавстві Російської імперії.
Процес активного реформування цивільного законодавства, що відбувається нині в Україні, пов’язаний з відродженням приватних засад правового регулювання суспільних відносин, значною мірою є дотичним до одного з центральних інститутів цивільного права – права власності. Наслідком подібних перетворень є прийняття Верховною Радою України нового Цивільного кодексу, зміст якого відзначається чітким приватноправовим характером, й крім іншого передбачає запровадження відмінних від права власності організаційно-правових форм панування над речами.
Під речовим правом на чуже майно прийнято розуміти право, котрим забезпечується задоволення інтересів управомоченої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться в сфері його господарського панування. Іншими словами, речове право закріплює відношення особи до майна, забезпечуючи за його рахунок задоволення різноманітних потреб. У системі речових прав можна виділити речові права на чуже майно, які, по-перше, створюють юридичний зв’язок між особою і річчю і, по-друге, є правами саме на майно, що знаходиться на праві власності в іншої особи. Призначенням речових прав на чуже майно є встановлення надійних тривалих відносин володільця стосовно чужого майна, які не можливо встановити жодною зобов’язальною конструкцією.
Права на чужі речі з певними застереженнями можна поділити на дві групи: права користування чужими речами та права розпорядження чужими речами.
Запровадження обмежених речових прав спричиняє зменшення обсягу правомочностей власника. Право володіння чужим майном обтяжує правомочності володіння, користування й певною мірою розпорядження; сервітутне право головним чином впливає на правомочність користування, а в окремих випадках і на володіння; емфітевзис і суперфіцій, обтяжуючи правомочності володіння, користування, розпорядження, зводять обсяг можливостей власника до мінімального й тимчасово унеможливлюють для власника реалізацію права.