Вступление:Актуальність теми дослідження. Проведення в Україні судово-правової реформи обумовлене необхідністю вдосконалення діяльності усіх органів кримінальної юстиції з позицій забезпечення конституційних прав і законних інтересів громадян, інтересів суспільства з метою побудови правової держави.
Кримінально-процесуальна діяльність органів досудового слідства не становить винятку, оскільки успішне рішення завдань кримінального судочинства припускає вдосконалення як форм, так і методів здійснення такої діяльності.
Створення правової держави, здатної протистояти злочинності, і, у першу чергу, організованій, вимагає зміни не лише кримінально-процесуального законодавства, але і практики його застосування, націленого на подолання існуючих порушень у кримінально-процесуальній сфері.
Загальновідомо, що будь-який злочин, незалежно від його характеру, наслідків, що настали, і т. п., завжди найбільш небезпечне порушення закону, і залишення його нерозкритим, а злочинця − безкарним, сприяє вчиненню нових злочинів, тобто погіршенню і без того важкої криміногенної обстановки.
Зупинення попереднього слідства, при усіх обмовках, складно віднести до позитивних явищ. При цьому необхідно мати на увазі, що зупинка (хоч і тимчасова) роботи із розслідування злочинів тягне настання негативних наслідків не лише вузькопроцесуального, але і загальносоціального характеру.
У суспільстві посилюється думка про безпорадність правоохоронних органів, але не стільки тому, що злочинці стають більш витончені, «професійніше», а внаслідок того, що слідчі і органи дізнання не працюють належним чином, фактично розписуючись у своїй безпорадності. У потерпілих і свідків усе більш посилюється думка про непотрібність, даремність тієї допомоги, яку вони роблять у викриванні осіб, що скоїли злочини.
Звідси і небажання громадян сприяти розкриттю кримінальних правопорушень і покаранню злочинців.
Небажані юридичні наслідки проявляються у тому, що затягування розслідування утрудняє процес встановлення істини, відновлення порушених прав і інтересів громадян, і, у першу чергу, відшкодування збитку потерпілим і цивільним позивачам, часто виявляється неможливим, а в деяких випадках перерва в провадженні у справі ставить під загрозу безпеку учасників процесу, відносно яких після призупинення справи здійснюються протиправні дії з боку злочинців, що сховалися або невстановлених.
Усе це призводить до невизначеності судової перспективи кримінальної справи.
Значна доля «незавершених» справ відбивається на якості і ефективності досудового провадження. Особливо це стосується випадків зупинення попереднього слідства за невстановленням осіб, що підлягають притягненню у якості обвинувачених, і приховування обвинувачених. Пояснюється таке положення невідповідністю необхідним вимогам розшукової роботи і діяльності по встановленню осіб, що скоїли злочини.
Вказані вище і багато інших проблем обумовлені, разом з певною недосконалістю закону і невисоким рівнем правосвідомості і кваліфікації правозостосовника, недостатньою теоретичною розробкою питань зупинення попереднього слідства і фактичною відсутністю необхідних для слідчої практики науково обґрунтованих рекомендацій.
В ході дослідження ставилися цілі:
- систематизувати висловлені на сьогодні теоретичні погляди і ідеї;
- проаналізувати не лише чинне, але і діюче раніше законодавство, а також практику його застосування у призупинених справах.
Для досягнення вказаних цілей сформульовані наступні завдання:
- визначити поняття зупинення досудового розслідування;
- охарактеризувати підстави і порядок зупинення досудового розслідування;
- проаналізувати значення та наслідки зупинення досудового розслідування.
Об’єктом дослідження є правовідносини у сфері діяльності із зупинення кримінальних справ, виявлення обвинувачених і встановлення осіб що підлягають притягненню у якості обвинувачених.
Предмет дослідження складають основні теоретичні розробки з проблеми зупинення проваджень у справі, законодавчі і інші норми, а так само правозастосовна практика у справах, зупиненим по різних підставах.
Методологія, методика і емпірична база дослідження.
Методологічною і теоретичною основою послужили досягнення кримінально-процесуальної науки. При підготовці дисертації використовувалися усі доступні юридичній науці методи наукового дослідження: системний, логічний, порівняно-правовий, порівняно-історичний, статистичний, конкретно-соціологічний і інші.
У процесі дослідження автор спирався на Конституцію України, чинне кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, Постанови Конституційного Суду України.
Теоретичну базу дослідження склали праці таких учених, як О. І. Банчук, В. М. Биков, В. Дорошков, Є. Г. Коваленко, С. Кривонос, О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль, В. Я. Тацій, М. Й. Курочка, Л. М. Лобойко, І. А. Малютін, С. М. Стахівський, Ю. В. Терещенко та інші.
Логіка дослідження зумовила наступну структуру роботи: вступ, три розділи, поділені на підрозділи, висновок, список використаних джерел із найменувань. Загальний обсяг роботи сторінок.