Соціальний та правовий статус судді в Римському суспільстві

Содержание:Вступ 3 1. Виникнення суду 4 2. Розвиток римського судочинства. Роль судді у легісакційному процесі 5 3. Роль судді у формулярному та екстраординарному процесах 11 Висновки 16 Список використаних джерел 19    

Вступление:Основною формою юридичного захисту прав і свобод людини має бути судовий захист. Судова влада посідає особливе місце в системі дер¬жавно-правових інститутів. Невід’ємним складником у побудові цивілі¬зованої, демократичної, правової держави є проведення судово-правової реформи. Дискусія з приводу реформ судочинства, що триває в Україні, зумовлює актуальність вивчення історії судового процесу та судових установ, що діяли в різні історичні епохи в різних державах. Пошук шляхів утілення ідеї про права, свободи громадян та їх захисту здійснювався впродовж усієї історії. Споконвіків людство реформами, на-уковими трактатами реалізовувало мрію про кращий державний устрій. Найбільшою рабовласницькою державою античності був Стародавній Рим. Пам’яткою права стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складе¬них у 451-450 рр. до н. е. спеціальною комісією децемвірів (десяти му¬жів), які перебували на посадах магістратів. Таким чином, розгляд судоустрою та статусу суддів в древньому Римі має дуже актуальне значення у наш час. Питанням суду та судового процесу висвітлювалися в роботах таких вдатних вчених як О. Е. Лейст, Д. І. Мейєр, С. А. Муромцев, І. Б. Новіцкий, Л. І. Петражицький, К. П. Победоносцев, І. А. Покровський, О. А. Подопригора, Г. Ф. Шершеневич та ін. Метою роботи є визначення ролі суду та суддів у стародавньому Римі.  

Выводы:Серед основних видів судового процесу, що існував в Стародавньому Римі, варто відмітити легісакційний, формулярний та екстраординарний процеси. Легісакційний процес складався з двох стадій: in jure та in judicio. У пер-шій стадії брали участь сторони і судовий магістрат. Усе це трохи нагадувало виставу: кожний з учасників займав місце, передбачене мізансценою, і промовляв репліки, передбачені п’єсою. Щоправда, діючі особи цієї вистави були вільні у ви¬борі фіналу: відповідач міг погодитися з вимогами позивача, і на цьому дія закінчувалася; однак він міг і заперечувати їх – тоді процес переходив у другу стадію, де, власне, і відбувався розгляд справи по суті. Слід зазначити, що на цьому етапі позивач вже не міг зневажити провадження справи, бо після injure не можна було подавати вдруге позов з тієї самої підстави до того самого відповідача. Це правило діяло навіть у разі, якщо судове рішення чомусь не було прийнято. На той час мало місце розмежування функцій магістрату (спочатку це був консул, потім – претори, едили, префекти колоній тощо) і суддів. Магістрат брав участь тільки у першій стадії розгляду спору (а точніше – його фіксування), фактично йому відво¬дилася роль пасивного свідка, що подає свої репліки за роз¬кладом. Крім того, він відповідав за додержання процедури і всього сценарію. Кульмінацією його участі було фіксування наявності спору і призначення судді. Суддя був головною діючою особою на другій стадії. Його могли призначати з числа членів судової колегії центумвірів (для спорів про спадщину), децемвірів (при спорах про свободу) або з числа присяжних суддів. Присяжних суддів призначав магістрат, як правило, з числа запропонованих учасниками процесу канди¬датур. Зазвичай, це був не професійний юрист. Від судді ви¬магалося не стільки знання права, скільки добра репутація, довіра до нього учасників спору. Судді або колегії оцінювали докази, вислуховували сто¬рони та їхніх представників (які допускалися у другу стадію слухання справи, але не в першу) і виносили рішення, що ос¬карженню не підлягало. Судовий розгляд був обмежений у часі й за місцем дії. Зокрема, справу не могли розпочати у «несудові дні» за ка¬лендарем (той самий календар, обнародування якого було не меншою подією в республіці, ніж видання Законів XII таб¬лиць), у дні народних зборів, ігор, посівів та жнив. Втім, це було цілком виправданим, оскільки процес був відкритим і важливо було дати можливість всім, хто бажав, відвідати йо¬го. Щодо місця проведення процесу, то спочатку це було ви¬нятковим правом Риму, але зі зростанням держави таку мож¬ливість дістали муніципії та колонії. З часом легісакційний процес було замінено на формулярний процес, що також складався із двох стадій. Формулярний процес був позбавлений так званої театральності легісакційного процесу. Позивача звільняли від необхідності складати позовну заяву за встановленими правилами – це вже був обов’язок претора. Позивач довільно переказував претору свої вимоги, той заслуховував свідків і самостійно викладав суть позову у записці, що називалася формулою. За абсолютної монархії інститут претори починає занепадати – імператори не довіряли виборним преторам. І тому суди почали розглядати справи за одну стадію. Для римлян це було дуже не звично, тому вони назвали новий процес екстраординарним. Якийсь час формулярний і екстраординарний процеси існували паралельно, але згодом останній починає переважати і витісняє попередній. Суди вже не утворюються, а імператори здійснюють судочинство за допомогою своїх адміністративних органів. Римські юристи зробили значний внесок у розробку принципів і пра¬вил судочинства. Вони вважали, що «погані вчинки» не повинні залиша¬тися безкарними, бо безкарність – це постійне заохочення правопоруш¬ників і злочинців. Закон спрямований насамперед у майбутнє, а суддя розглядає минуле, тобто фактично здійснене. Отже, правосуддя ефектив¬не там, де існує справедливий і швидкий суд. Будь-яке зволікання є відмо¬вою в правосудді. Правосуддя розглядалось як постійне і вічне бажання держави забезпечити права кожного громадянина. Авторитет закону ба¬чили в неухильному його виконанні.  

Литература:1. Агафонов С. А. Римське право : Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. Дисципліни / С. А. Агафонов. – К. : КНЕУ, 2005. – 143 с. 2. Демедюк Т. Протидія хабарництву в судах Стародавнього світу / Т. Демедюк // Вісник Академії управління МВС. – 2010. – № 3 (15). – С. 64-70. 3. Макарчук В. С. Основи римського приватного права / В. С. Макарчук. – К. : Атіка, 2003. – 256 с. 4. Орач Є. М. Основи римського приватного права : Навчальний посібник / Є. М. Орач, Б. Й. Тишик. – Львів : Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2002. – 238 с. 5. Підопригора О. А. Римське право : Підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 512 с. 6. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн : хрестоматія / О. О. Шевченко. – К. : Вентурі, 1998. – 288 с.