Выводы: Період XV–XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. У містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєв-ропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням особи.
Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, – художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.
Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної – вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.
Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності – все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю – здобутком середньовіччя.
Відродження – це епоха розквіту художньої культу¬ри, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.
Блазеньська література, die Narrenliteratur, як відомо, складає не лише літературну течію, але і цілий історико-культурний пласт в епоху передреформації і реформації в німецьких землях. Тут як би підводяться підсумки всьому розвитку теми дурості і дурнів – від народної книги про країну Шлараффії і місті Шильде, які населені виключно дурнями, фольклорній комічній поезії, що частково увійшла і пізній міннезанг, традиції фастнахтшпілей, яка продовжується вже у послереформаційну епоху у творчості Ганса Сакса, – і аж до гротескового роману І. Фішарта – пародії на «Гаргантюа і Пантагрюеля» Ф. Рабле. Блазеньська література за своїм духом, жанровою системою і проблематикою – це перш за все – сатирична література, і першим її твором стає поема С. Бранта «Корабель дурнів».