Поняття

Содержание: ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1 ПРАВОТВОРЧІСТЬ: ПРАВОВА ПРИРОДА ТА СУТНІСТЬ 5 1.1. Поняття правотворчості: основні наукові підходи 5 1.2. Принципи правотворчості 9 1.3. Критерії класифікації правотворчості 13 РОЗДІЛ 2 ПРАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС 17 2.1. Поняття та стадії правотворчого процесу 17 2.2. Види правотворчості 21 2.3. Особливості законодавчого процесу в Україні 26 РОЗДІЛ 3 ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОТВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ 33 3.1. Розвиток джерел права в Україні 33 3.2. Тенденції розвитку судової правотворчості в Україні 37 3.3. Питання вдосконалення законодавчого процесу в Україні 42 ВИСНОВКИ 49 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 52  

Вступление: Актуальність теми. Сьогодні українське законодавство потребує якісно нового підходу до його формування та змістовного наповнення. Вказане пов’язується як з процесами глобалізації та наближення до стандартів європейського законодавства та регулювання різного роду суспільних відносин, а також необхідністю реагувати на ті суспільні процеси та той стан суспільних відносин, який є реальним. Важливим є використання передового зарубіжного досвіду у цій сфері. Проте, вказане передбачає, перш за все, формування деяких стандартів правотворення як з точки зору якісного, так і кількісного підходу. Правотворчість є одним з основних понять загальної теорії держави і права. Важливість та актуальність дослідження цього поняття пояснюється тим, що від якості правових норм, що формуються в державі на різних рівнях та різного роду інституціями, залежить у подальшому якість функціонування та правового забезпечення суспільних відносин. Складність дослідження поняття правотворчості, зокрема, в Україні полягає в тому, що правотворення здійснюється на різних інституціональних та компетентнісних рівнях, що визначає складність формування єдиних, спільних для всіх «правил» правотворчості. Ми можемо говорити про сучасні підходи до правотворчого процесу, які вироблені юридичною наукою, проте залишається актуальним питання вироблення деяких «стандартів» правотворчості в нашій державі. Окремої уваги заслуговують питання вдосконалення законодавчого процесу в Україні та розвитку судової правотворчості. Що стосується судової правотворчості, то формально суди не «творять» право в Україні, вони його тлумачать як суб’єкти, які найчастіше застосовують право, а це сприяє вдосконаленню законодавства України. Законодавчий процес в Україні, хоча й є конкретно визначеним з формальної точки зору, проте залишається складним та певною мірою непрозорим. Звідси існує потреба його вдосконалення, у тому числі, й у контексті розширення суб’єктів законодавчої ініціативи в України. Вказані аспекти проблеми правотворчості та правотворчого процесу посилюють актуальність дослідження цих питань, зокрема, на законодавчому рівні. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані зі створенням правових норм. Предмет дослідження – правотворча діяльність. Мета дослідження – визначити правову природу, особливості та види правотворчості, визначити поняття та стадії правотворчого процесу, а також сформулювати основні тенденції розвитку правотворчості та вдосконалення законодавчого процесу в Україні. Згідно з поставленою метою автор визначив такі завдання дослідження: – визначити основні наукові підходи до поняття правотворчості; – окреслити принципи правотворчості; – навести критерії класифікації правотворчості; – надати характеристику правотворчому процесу та його стадіям; – провести аналіз видів правотворчості; – визначити особливості законодавчого процесу в Україні; – окреслити розвиток джерел права в Україні; – сформулювати тенденції розвитку судової правотворчості в Україні; – окреслити питання вдосконалення законодавчого процесу в Україні. Методологія дослідження. Визначення основних питань плану дослідження зумовило використання загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, серед яких: аналізу та синтезу, структурно-системний, формально-логічний, діалектичний, формально-правовий та інші. Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що вміщують дев’ять параграфів, висновків та списку використаних джерел (всього 49 найменувань).

Выводы: Таким чином, провівши дослідження щодо проблем правотворчості в її теоретичному та практичному змістах, ми дійшли наступних висновків. Правотворчість постає як одна з найважливіших форм діяльності держави та інших суб’єктів, яка пов’язана із прийняттям нових, зміною чи скасуванням чинних правових норм. Це певна творча діяльність, але яка потребує професійного та наукового підходів, системності та обґрунтованості. Така діяльність здійснюється на різних рівнях, за певною процедурою та завершується прийняттям певного нормативно-правового акту різної юридичної сили. Принципи правотворчості є ті вихідні, основоположні ідеї, на яких повинен ґрунтуватися сам правотворчий процес. Останні поділяють на загальні та спеціальні. На наше переконання, основними принципами правотворчості на сьогодні виступають: науковість, професіоналізм, системність, обґрунтованість, відкритість та прозорість процесу. Правотворчість як складний процес класифікують за наступними критеріями: за суб’єктним складом (правотворчість Українського народу, правотворчість Української держави, правотворчість територіальних громад, правотворчість Автономної Республіки Крим, корпоративну правотворчість суб’єктів публічного та приватного права); за об’єктом (законотворча та діяльність зі створення підзаконних актів); за ознакою форми участі держави у цьому процесі (безпосередня, санкціонована, спільна та делегована правотворчість). Можливою є також класифікація окремого виду правотворчості. Правотворчий процес постає як складний, насичений, об’єктивно та суб’єктивно підкріплений процес створення, зміни чи скасування правових норм. Останній містить переважно дві частини (об’єктивний та суб’єктивний етапи чи ненормативну (соціальну) та нормативну частини) і містить перелік певних стадій. Стадії правотворчого процесу є логічно завершеними вмотивованими етапами проходження правового акту, що у кінцевому результаті призводять до набуття чинності нормативно-правового акту. Загалом можливо виділити такі стадії правотворчого процесу: передпроектну, проектну, стадію прийняття проекту, засвідчувальну та інформаційну. Основними видами правотворчості постають: правотворчість народу в процесі проведення референдуму; правотворчість представницького органу державної влади – парламенту; делегована правотворчість; правотворчість органів місцевого самоврядування (муніципальна); правотворчість громадських організацій; локальна правотворчість (на підприємствах). Незважаючи на те, що найвищу юридичну силу має саме законотворчість (правотворчість парламенту), кожен з видів законотворчості є важливим на своєму рівні, адже дозволяє певним чином врегульовувати ті чи інші суспільні відносини. Законодавчий процес в Україні регламентований Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами. За своєю структурою це достатньо складний процес, який розпочинається з ідеї законопроекту (об’єктивні чинники), перетворюється потім у концепцію законопроекту, останній проходить три читання (в ідеальному варіанті) та завершується прийняттям законопроекту і його підписанням главою держави, а також опублікуванням закону. Практика показує, що в Україні законодавчий процес відбувається складно та не прозоро, йому бракує відкритості. Ми можемо наводити велику кількість шляхів вдосконалення джерел права в Україні, однак нами було обґрунтовано два важливі тут напрямки. По-перше, необхідність прийняття законодавчих актів про джерела права в Україні або про нормативні акти. Вказане дасть можливість забезпечити та визначити перелік існуючих нормативних актів, а також (що головне) – визначити вимоги щодо їх прийняття та механізм прийняття. По-друге, перспективним є напрямок адаптації та гармонізації українського законодавства з міжнародним та європейським законодавством, що може наблизити Україну до високих стандартів регламентації суспільних відносин. Де-факто судові рішення вже є джерелом права в Україні, однак вказане поки що не знайшло свого відображення у законодавстві України, тобто не визнано в офіційному порядку (не закріплено). Використання судових рішень (практики) як джерела цивільного права, на наше переконання, є дуже важливим в Україні, оскільки саме суд, який розглядає справи по суті та приймає по них рішення, найбільше розуміє проблеми, прогалини, що містяться в українському законодавстві, повинен мати право їх заповнити та вирішити. При цьому не варто встановлювати можливість застосування всіх судових рішень як джерел цивільного права, оскільки у нашій державі немає єдиної практики застосування законодавства, суд приймає рішення на основі не лише чинного законодавства, але й судового розсуду, тобто можуть мати місце різні судові рішення з одних і тих самих правовідносин; тим більше, наша держава поки не готова вводити на легальному рівні принцип судового прецеденту через недостатню стабільність у правовому регулюванні суспільних відносин; визнання актів Верховного Суду України варто закріпити на законодавчому рівні як джерела права. Законодавчий процес в Україні, потребує суттєвого вдосконалення та якісного наповнення. Мова йде про необхідність забезпечення його відкритості, залучення громадськості до законотворчої діяльності, професійний підхід до процесу із залученням вчених-юристів, інших науковців до процесу законотворення на кожній його стадії, планування законотворчої діяльності. Особливу увагу варто звернути на обґрунтування необхідності прийняття законопроекту; суб’єктом законодавчої ініціативи повинен бути також Верховний Суд України.

Литература: 1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (поточна редакція від 30.09.2016, підстава 1401-19) // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 2. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10.02.2010 № 1861-VI (поточна редакція від 05.01.2017, підстава 1798-19) // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 14-15, № 16-17. – Ст. 133. 3. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII (поточна редакція від 05.01.2017, підстава 1798-19) // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 31. – Ст. 545. 4. Венгеров А. Б. Теория государства и права : учебник для юридических вузов / А. Б. Венгеров. – М. : Юриспруденция, 2000. – 528 с. 5. Голубовська В. С. Заокнотворча діяльність в умовах розвитку інформаційного суспільства / В. С. Голубовська // Правова інформатика. – 2013. – № 4. – С. 29–34. 6. Грималюк П. О. Види делегованої правотворчості / П. О. Грималюк // Часопис Київського університету права. – 2012. – Вип. 2. – С. 55–58. 7. Гураленко Н. А. Судова правотворчість як спосіб конструювання правової реальності / Н. А. Гураленко // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – 2010. – Вип. 550. – С. 3–7. 8. Гусаров С. М. Поняття та сутність правотворчості в Україні / С. М. Гусаров // Правова система: теорія і практика. – 2015. – № 2. – С. 55–59. 9. Дідич Т. О. Значення та роль держави в сфері правотворчої діяльності в сучасних умовах: постановка проблеми / Т. О. Дідич // Альманах права. – 2012. – Вип. 3. – С. 156–160. 10. Дідич Т. О. Правоутворення як особливе процесуальне явище: питання теорії / Т. О. Дідич // Право і громадянське суспільство. – 2013. – № 2. – С. 74–82. 11. Дідич Т. О. Розуміння, творення і реалізація права: діалектика взаємозв’язку / Т. О. Дідич // Альманах права. – 2011. – Вип. 2. – С. 91–94. 12. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищих навч. закладів / М. В. Цвік, Л. В. Авраменко та ін. – Харків : Право, 2009. – 584 с. 13. Ісмайлов К. Ю. Судові рішення в системі джерел права України: теоретико-правовий аналіз проблеми / К. Ю. Ісмайлов // Наше право. – 2010. – № 3. – С. 15–20. 14. Кармазіна К. Ю. Закон «Про систему джерел права України»: актуальність та перспективи / К. Ю. Кармазіна // Вісник ОНУ ім. І. Мечникова. Правознавство. – 2008. – Т. 12. – Вип. 9. – С. 101–106. 15. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права : підруч. / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. – Львів : Новий світ-2000, 2005. – 584 с. 16. Кириленко І. С. Локальна правотворчість як особливий різновид юридичної діяльності / І. С. Кириленко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Право. – 2013. – Вип. 23. – Ч. 1. – С. 55–58. 17. Ковальський В. С. Правотворчість: теоретичні і логічні засади / В. С. Ковальський, І. П. Козінцев. – К. : Юрінком Інтер, 2005. 18. Коцан-Олинець Ю. Я. Теоретико-правова характеристика правотворчості / Ю. Я. Коцан-Олинець, В. В. Мина // Порівняльно-аналітичне право. – 2016. – № 2. – С. 24–27. 19. Курусь Т. В. Співвідношення нормотворчої діяльності з суміжними правовими поняттями / Т. В. Курусь // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Юриспруденція. – 2013. – № 6-3. – Т. 1. – С. 9–11. 20. Лебедь Н. В. Стан законотворчої діяльності в сучасній Україні / Н. В. Лебедь // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 15. – С. 108–111. 21. Легін Л. М. Принципи законодавчого процесу: теоретичний аспект / Л. М. Легін // Прикарпатський юридичний вісник. – 2011. – Вип. 1. – С. 72–82. 22. Ляшенко Р. Д. Загальна характеристика та властивості преюдиції як засобу судової аргументації / Р. Д. Ляшенко // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 3. – С. 22–24. 23. Мазур М .В. Судова практика як джерело права: проблема визначення поняття / М. В. Мазур // Форум права. – 2011. – № 3. – С. 493–497. 24. Малишев Б. В. Судова правотворчість як засіб досягнення мети правосуддя / Б. В. Малишев // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – № 1. – С. 47–62. 25. Матвєєва Л. Соціальні фактори правоутворення та правотворчості у транзитивний період / Л. Матвєєва // Национальный юридический журнал: теория и практика. – 2015. – № 8. – С. 16–20. 26. Михалюк С. Правотворчість як складова державного управління / С. Михайлюк // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2009. – Вип. 1. – С. 192–197. 27. Мінкова О. Г. Застосування експертизи на різних стадіях правотворчості / О. Г. Мінкова // Порівняльно-аналітичне право. – 2015. – № 3. – С. 28–31. 28. Моісеєнкова С. Філософсько-правовий аналіз механізму правоутворення / С. Моісеєнкова // Підприємництво, господарство і право. – 2016. – № 5. – С. 123–127. 29. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства : учебник для юридических вузов и факультетов / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа НОРМА-ИНФРА. – М, 2001. 30. Нечипоренко А. О. Нормотворча діяльність у правовій державі / А. О. Нечипоренко // Публічне право. – 2012. – № 4. – С. 375–381. 31. Нігреєва О. О. Правотворчість у міжнародному праві: до питання про визначення / О. О. Нігреєва // Альманах міжнародного права. – 2014. – Вип. 4. – С. 35¬–42. 32. Осадчук С. С. Застосування принципів права у правотворчому та правозастосовному процесах / С. С. Осадчук // Наше право. – 2012. – № 3. – Ч. 3. – С. 32–37. 33. Перерва Ю. М. Законотворчість як вид правотворчої діяльності / Ю. М. Перерва // Право і безпека. – 2005. – № 4. – С. 27–30. 34. Пєсцов Р. Г. Муніципальна правотворчість як один із напрямів діяльності органів місцевого самоврядування / Р. Г. Пєсцов // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. – Серія : Економіка і право. – 2015. – Вип. 27. – С. 227–232. 35. Плавич В. П. Засадничі принципи правотворчої діяльності як основа її ефективності / В. П. Плавич, С. В. Плавич // Альманах права. – 2012. – Вип. 3. – С. 83–87. 36. Погорєлова З. О. Процедура розгляду законопроектів у Верховній Раді України: проблеми теорії та практики / З. О. Погорєлова // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Право. – 2015. – Вип. 35. – Ч. 1. – С. 45–48. 37. Риндюк В. І. Удосконалення законодавства як правотворча діяльність / В. І. Риндюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Право. – 2015. – Вип. 34. – Т. 1. – С. 40–43. 38. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с. 39. Сорока С. В. Теоретико-методологічні засади вивчення законодавчого процесу в державному управлінні Електронний ресурс / С. В. Сорока // Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування. – 2015. – № 2. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ttpdu_2015_2_38 40. Сурай І. Чинники якості законодавчої діяльності в Україні / І. Сурай, Н. Караченцева // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2016. – Вип. 1. – С. 54–60. 41. Теплюк М. О. Правотворчість та діяльність, пов’язана з правом / М. О. Теплюк // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2013. – № 12. – С. 90–97. 42. Фігель М. В. Поняття принципів правотворчості та основні підходи до їх класифікації / М. В. Фігель // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. – 2006. – Т. 53. – С. 21–24. 43. Філик Н. В. Особливості правотворення в діяльності судових органів / Н. В. Філик, О. О. Калістратов // Юридичний вісник. – 2012. – № 4. – С. 40–44. 44. Фулей Т. Програма сприяння Парламенту ІІ: програма розвитку законотворчої політики / Т. Фулей, Л. Лука, Л. Сайц. – К. : ФОП Москаленко О. М., 2012. – 180 с. 45. Хропанюк В. Н. Теория государства и права : учеб. / В. Н. Хропанюк. – М. : Издательство «Интерсталь», 2008. – 384 с. 46. Чаплюк О. І. Загальні та спеціальні принципи національної правотворчості: поняття, значення та види / О. І. Чаплюк // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 1. – С. 87–93. 47. Червінська Н. В. Концепція законопроекту та її значення для підвищення якості законів / Н. В. Червінська // Актуальні проблеми держави і права. – 2014. – Вип. 74. – С. 55–61. 48. Шаган О. В. Система принципів нормотворчості / О. В. Шаган // Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права ім. Короля Данила Галицького. – 2014. – № 9. – С. 64–69. 49. Шевчук С. Концепція «суддівського активізму» у контексті судової правотворчості / С. Шевчук // Юридичний журнал. – 2008. – № 12. – С. 54–60.