Основні риси та особливості ринкового господарського механізму

Содержание:Вступ 3 2. Роль та значення України у заснуванні та розвитку ООН 8 2.1. Передумови участі України (УРСР) в заснування ООН 8 2.2. Особливості організації та функціонування ООН на перших етапах її розвитку 25

Вступление:Одним з наслідків другої світової війни, стала поява Організації Об'єднаних Націй — міжна¬родної організації, що мала на базі існуючої конфігурації та балансу сил закріпи¬ти нову схему регулювання взаємин між державами й убезпечити їх від можли¬вості розв'язання Третьої світової війни. Україна стала співзасновником ООН і ни¬ні, коли вся світова спільнота відзначає 60-річчя цієї події, може пишатися цим фактом. Завдяки, в першу чергу, самовідданій боротьбі українського народу за створення незалежної Української держави, яка набула характеру збройної боротьби в 1941-1944 рр, на Україні відбулися деякі організаційні зміни, які надали їй статусу псевдо незалежної держави. Це перш за все стосується утворення в 1944 р. на Україні власних міністерств оборони та закордонних справ. Наявність саме цих державних інституцій і зробили Україну в очах міжнародної спільноти в 1944-1945 рр. псевдо незалежною державою і дали їй можливість не тільки претендувати на вступ до ООН, але і виступити в якості країни-засновника цієї міжнародної організації. Правда, міністерство оборони України досить швидко було ліквідовано, а міністерство закордонних справ продовжувало своє існування впритул до 1991 р. На конференції в Сан-Франциско восени 1945 року УРСР була прийнята в ООН як член-засновник цієї організації. Для України це мало велике значення. Тепер, маючи своє міністерство закордонних справ, Україна де-юре стала суб’єктом міжнародного права і, таким чином, могла приймати участь в роботі міжнародних організацій. Це сприяло росту авторитету України на міжнародній арені, який за роки війни значно зріс: їй належала вагома роль у зовнішній політиці СРСР. Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності УРСР наприкінці 40-х -і в 50-ті рр. були: - врегулювання територіальних проблем з Польщею. При цьому в ході насильницької депортації з Польщі було виселено 700 тисяч українців, відповідно з України -і 788 тисяч поляків; - завершення возз'єднання українських земель у єдиній Українській державі; - входження до складу УРСР Закарпатської України (за договором між СРСР і Чехословаччиною, укладеному 29 червня 1945 р.); - участь у створенні Організації Об'єднаних Націй у 1945 р., підписання і ратифікація Статуту організації, робота представників України в комітетах і комісіях ООН, у Раді Безпеки; утворення в 1958 р. постійного представництва Української РСР при ООН; - співробітництво української дипломатії з Адміністрацією по допомозі і відновленню об'єднаних Націй (ЮНРРА); - робота. у 16 міжнародних організаціях, - підписання 60 міжнародних договорів і конвенцій; - встановлення економічних, культурних і наукових контактів з іншими країнами, діяльність Українського товариства дружби і культурних зв'язків із закордонними країнами (створене в 1959 р.); - підтримка рухів у захист світу, за припинення гонки озброєнь (Руху прихильників миру, Конгресу народів про захист миру в 1952 р. і ін.), проведення в 1951 р. Першої Української республіканської конференції прихильників миру. В чому ж полягали причини такого неординарного рішення союзного (московського) керівництва як надання Україні статусу псевдо незалежної держави? Перша і основна причина такого рішення полягала в складній військово-політичній ситуації на Україні, що тут склалася в 1943-1944 рр. Справа в тому, що на Україні, як ні в одній іншій радянській республіці, масового поширення набув рух опору німецьким окупантам. Причому цей рух не контролювався Москвою. Це була збройна боротьба українського народу не тільки за звільнення від німецької окупації, а й за утворення незалежної української держави, а це найбільше непокоїло Москву. Основою цього руху була створена під егідою організації українських націоналістів Українська Повстанська Армія, яка в 1943 р. нараховувала до 100 тисяч вояків, озброєних найсучаснішою німецькою зброєю. А це, навіть по міркам Другої світової війни, була значна сила (порядку 10 добре навчених та загартованих в боях дивізій). Такої армії не мали навіть дійсно незалежні держави, такі як Румунія або Болгарія. Добре розуміючи, що просте „звільнення” території України Радянською Армією не дасть Москві ніяких дивідендів і ще більше ускладнить ситуацію на Україні. Тому Москва і вдалася до такого неординарного та ризикованого кроку, як надання Україні статусу псевдо незалежної держави. Це була гра на випередження і вона дала ефект. На тлі гітлерівської політики знищення української державності така політика підходила якнайкраще. Повернення радянської влади в Україну після двох років німецької окупації вимагало додаткових заходів по відновленню її легітимності. Влада намагалася продемонструвати українцям кардинальна відмінність своєї політики від нацистської політики національного приниження і показати реальні зміни в національній політиці. «Український народ, — відзначала 15 лютого 1944 р. «Радянська Україна», — схвалює державні перетворення, вбачаючи в них новий крок вперед у рішенні національного питання, нову ступінь у розвитку і зміцненні своєї державності... Закони, прийняті Х сесією Верховної Ради СРСР, відкривають нові сторінки в історії Радянської України». Сталінська влада пильно стежила за реакцією повстанців на рішення Х сесії. «З поширенням слухів про розширення прав союзних республік (а слухи поширюються швидко), — йшла мова в одному з повідомлень у ЦК КП(б)У з західних регіонів, — особливо про наркомати закордонних справ та оборони, з'явився серед повстанців розбрід, особливо серед рядовий бійців. Дехто говорив, за яку ж таку самостійну Україну ми повинні боротися». Деякого ефекту ці заходи досягли. Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників збройний рух за незалежність пішов на спад. На жаль, ідея створення незалежної української держави в черговий раз зазнала поразки. Проте боротьба за незалежність не була марною. Саме під її тиском Україна після війни таки набула нової якості. Вона стала псевдо незалежною державою, яка мала власні міністерства оборони та закордонних справ, стала членом-засновником Організації Об’єднаних Націй, вступила до ряду міжнародних організацій і хоча свою зовнішню політику Україна проводила під пильним контролем Москви, усе ж це був крок вперед в її розвитку, який, безумовно, наблизив час набуття Україною справжньої незалежності 24 серпня 1991 р. З моменту проголошення Україною незалежності розпочався якісно новий період її діяльності в ООН, яку було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики. Упродовж майже 60-річної історії членства в Організації Україна робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо. Україна є членом багатьох головних та допоміжних органів ООН. За час свого членства в ООН Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки, п’ять разів - членом Економічної і Соціальної Ради. Як одна з держав-засновниць ООН Україна неухильно дотримуєть¬ся цілей та принципів Статуту організації, робить суттєвий внесок у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного і соціального розвитку, захисту прав лю¬дини, зміцнення міжнародного права тощо. Актуальність обраної теми обумовлена тим, що історичні і геополітичні аспекти взаємодії нашої держави з ООН, які досліджено в роботі, визначають майбутні пріоритети розвитку України, яка надає виключно важливого значення питанню зміцнення ООН як центру багатосторонніх зусиль у подоланні складних та комплексних викликів нового тисячоліття. Метою дослідження є визначення специфічних рис, проблемних аспектів та перспектив участі України в якості члену найвпливовішої міжнародної інституції – Організації Об’єднаних Націй. Предметом дослідження є історія розвитку стосунків між Україною і ООН які визначають місце і значення нашої держави в рішенні загальносвітових проблем. Об’єктом дослідження виступають політичні, соціально-економічні, екологічні та інші аспекти взаємодії між Україною, ООН, її структурними підрозділами, установами та іншими членами цієї світової інституції. В роботі використовувались наступні методи дослідження: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, теоретичне моделювання, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстрактності до конкретності, історичного опису, конкретно-історичного аналізу, порівняльний, періодизації, хронологічний ретроспективний.