Поиск по каталогу
расширенный поиск
Украина, г.Киев
тел.: (066)772-50-34
(098)902-14-71
(093)107-18-04

email: info@7000.kiev.ua
Філологія / Мови / Література»Українська мова / Ділова українська мова»

Історико-типологічні риси української мови

Карточка работы:9536
Цена:
Тема: Історико-типологічні риси української мови
Предмет:Українська мова / Ділова українська мова
Дата выполнения:2008
Специальность (факультет):Філолог української і зарубіжної мови
Тип:Курсова робота
Задание:
ВУЗ:Київський Міський Педагогічний Університет ім. Б.Д.Грінченка (КМПУ)
Содержание:ВСТУП 3 РОЗДІЛ І Особливості відтворення у мові специфіки української ментальності 7 РОЗДІЛ ІІ Розвиток та становлення сучасної української літературної мови 14 РОЗДІЛ ІІІ Найдавніші риси української мови 23 ВИСНОВОК 32 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 37
Курс:3
Реферат:
Язык:укр
Вступление:Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської), питання історико-типологічних характеру, хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо. Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV-XV ст.) 21, с. 270. На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX-X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців та розвитку літературної мови згідно з історичною правдою. Літературна мова — це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо. До визначальних рис літературної мови належать опрацьованість, унормованість, поліфункціональність і стилістична диференціація. Назва літературна мова поширена в науковій традиції Франції, Італії, Росії і деяких інших країн. У цьому ж значенні її вживають і в Україні. Поряд з цим у науковому і публіцистичному стилях використовують назву загальнонародна мова. За нормальних умов функціонування в державі саме цей тип мови є обов’язковим у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. Він же становить об’єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання. Словосполучення писемна мова на позначення загальнонаціонального мовного стандарту відображає історичну роль писемності в його утворенні. Поява письма, графічного засобу фіксації мови, що виникає на певному етапі культурного розвитку народу, не обмежується надзвичайно важливою функцією накопичення інформації в часі, збереження історичної пам’яті народу. Зафіксована в письмі, мова стає, крім того, важливим чинником консолідації населення, об’єднання народу, що проживає на території її поширення, в єдину спільноту 30, с. 45. У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож, на думку деяких вчених, зокрема Г. Півторака, немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці — частина слов'янського світу, а українська мова — одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців 21, с. 271. Отже, тема курсової роботи «Історико-типологічні риси української мови» є надзвичайно актуальною і потребує ґрунтовного вивчення та аналізу. Мета дослідження — визначити історико-типологічні особливості української мови. Мета дослідження зумовила завдання: —охарактеризувати етапи розвитку слов`янських мов; —проаналізувати особливості формування сучасної української літературної мови; —виділити основні типологічні риси української мови. Об`єкт дослідження: наукові праці, що відображають процес формування сучасної української літературної мови. Предмет дослідження: історико-типологічні риси української мови. Методи дослідження: а) теоретичні: аналіз філософської, науково-методичної, художньої, публіцистичної, лінгвістичної літератури з проблематики досліджуваної теми; б) емпіричні: якісний аналіз отриманої інформації, добутих фактів. Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні змісту базових наукових понять теми, в обґрунтуванні історико-типологічних особливостей української літературної мови. Практична цінність дослідження полягає у тому, що отримані результати можуть бути використані у навчальному шкільному та вузівському викладанні сучасної української літературної мови. Вірогідність і аргументованість результатів дослідження забезпечується методологічною обґрунтованістю вихідних позицій, критичним аналізом стану проблеми, що вивчається, системним використанням методів дослідження, адекватних його меті і завданням. Матеріали дослідження: наукові публікації, що досліджують особливості формування та розвитку української мови. Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків та бібліографії.
Объём работы:
36
Выводы:Сучасна українська літературна мова використовується в багатьох сферах. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури; нею здійснюється навчання в різних типах шкіл, ведеться пропаганда технічних та наукових знань, виходять книжки з художньої літератури, науки, техніки, видаються газети й часописи, вона лунає у театрах, на радіо й телебаченні. Високо розвинена сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, офіційно-діловий та конфесійний. Підводячи підсумки проведеного дослідження необхідно визначити, що основою формування сучасної української літературної мови став її середньонаддніпрянський діалект, визначено основні історико-типологічні риси. Разом з тим було доведено, що величезне значення у дослідженні особливостей формування мови має врахування історичних умов, в яких відбувалося становлення мови українського народу, вагомий внесок відомих постатей у розвиток українського слова. Історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена до рівня побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськості, і з боку свого ж русифікованого панства. Було досліджено, що кожен народ експлікує у мовні формули особливості свого світосприйняття. Зокрема, він не лише інтерпретує світ засобами мовної символіки, а й створює свій ментальний портрет світу. Завдяки цьому в українській існує невичерпний арсенал мовних артефактів — образів, символів, знаків, які втілюють у собі результати пізнавальної діяльності всієї етнокультурної спільноти. Одним із яскравих прикладів українського мовного архетипу є відома ідея тотальної омонімії (однозначності) слів, детермінованість вживання сполучників. Було з`ясовано, що відносно несамостійний з'єднувальний елемент (в даному випадку службова частина мови — сполучник, який в силу своєї специфіки має поєднувати, "сполучати", частини речення) виноситься на початок речення і, таким чином, представляє фрагмент тексту як автономний. Сьогодні національне оновлення життя громадян в Україні, потреба в розв’язанні цілого комплексу політичних, соціально-економічних, культурно-просвітницьких проблем ставить нові вимоги до мовної освіти й мовленнєвої підготовки майбутніх спеціалістів усіх галузей. Відповідно до нової концепції вивчення державної мови постає потреба в повнішому й системному вивченні живого мовлення учнів у різних формах і жанрах, формування на цій основі нової системи духовно-світоглядних орієнтацій молоді на кращих українських літературно-мовних традиціях. Адже ”людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови” (В. М. Русанівський). Виховання культури мовлення передбачає, зокрема, виховання й формування такого її складника, як культура публіцистичного, наукового, розмовного мовлення. Ця культура досягається загальною культурою індивідуального мовлення носіїв конкретної мови. Тому виховання культури слова є всенародною справою, хоча найбільше – справою учителів-словесників, працівників преси, радіомовлення і кожного, хто добре володіє мовою і може слугувати прикладом для інших мовців. Культура мовлення досягається не тільки вивченням словесно-інтонаційних засобів мови, дотриманням літературних норм і чинного етикету, а й культурою мислення, культурою почуттів і мовленнєвої поведінки комунікантів. Мова людська – невичерпна скарбниця, з якої кожен черпає різноманітні засоби оформлення думки, реалізації різноманітних потреб і етичних норм спілкування. Мова слугує досконалим інструментом не лише формування власної думки й почуття, але й знаряддям впливу на інших людей. Нелітературне, ненормативне мовлення – це, насамперед, свідчення невихованості людини, а вже потім – її неосвіченості. К.Д.Ушинський застерігав: “У нас часто трапляються особи дуже розвинені, обізнані й розумні, які хочуть вам сказати про яку-небудь справу, але є справжніми мучениками,… набридають слухачеві, стомлюють його і часто втрачають багато в житті через те, що школа не подбала, щоб розвинути в них вчасно природний дар слова” ( К. Д. Ушинський). Це повністю стосується й сучасних проблем виховання культури мовлення. Досить часто доводиться спостерігати безпорадність, алогічність, а часто й граматичну неоковирність, невпорядкованість думки в різних формах її мовленнєвого втілення. Одна з причин цього – це той немалою мірою негативний стан, у якому й тепер, у незалежній Україні, перебуває українська мова. Отож, необхідно по-справжньому зробити її мовою шкільного й вузівського викладання, якнайшвидше домогтися того, щоб в Україні не було громадян, які неприхильні чи й байдужі до української мови, до історії й культури українського народу. Сучасний підхід до навчання мови визначається як основними функціями самої мови – слугувати найважливішим засобом спілкування й пізнання, так і замовленням самого суспільства – сформувати різнобічно розвинену й соціально активну особистість, якій притаманна справжня культура спілкування за найрізніших умов мовленнєвої діяльності, яка сповнена поваги також і до рідної мови, вміє вести діалог, дискутувати, толерантно відстоювати свої політичні погляди, доводити, точно й аргументовано висловлювати свої думки, дотримуючись при цьому мовних норм і правил мовленнєвої поведінки, тобто володіти також і культурою мовлення. Практична цінність дослідження полягає у тому, що отримані результати можуть бути використані у навчальному шкільному та вузівському викладанні сучасної української літературної мови.
Вариант:нет
Литература:1. Бабич Н. Д. Історія української літературної мови: Практичний курс. – Львів: Світ, 1993. – 376 с. 2. Блок М. Апология истории. — М., 1986. 3. Болтівець С., Огієнко І. Мова як вираження національної психіки, душі й свідомості народу // Дивослово. — 1994. — № 7. 4. Висоцький С.О. Писемність. Освіта. // Історія української культури у 5 т. Т.1. – Розділ 9. Київська Русь. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 711-726. 5. Говори української мови / За ред. Т.В. Назарової. – К.: Наук, думка, 1977. – 400 с. 6. Гриценко П. Ю. Діалектологія // Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 2-е, випр. і доп. – К.: Вид-во "Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана", 2004. – С. 150. 7. Гриценко П. Ю. Моделювання системи діалектної лексики. – К.: Наук, думка, 1984. – 226 с. 8. Гриценко П. Ю. Тексти як джерело дослідження українських говірок у Румунії // Павлюк М., Робчук Ф. Українські говори Румунії: діалектні тексти. – Едмонтон – Львів – П'ємонт – Торонто, 2003. 9. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. — М., 1984. 10. Ісаєвич Я.Д. Мовний код культури. Виникнення і розвиток української мови. Багатомовність середньовічної культури. Мова друкованих видань // Історія української культури у 5 т. Т.2. – Розділ 1. Передумови й основні напрямки розвитку культури. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 189-204. 11. Ісаєвич Я.Д. Початки кириличного друкарства. Друкарня Ш. Фіоля. Франциск Скорина та його послідовники // Історія української культури у 5 т. Т.2. – Розділ 3. Культурне життя в другій половині ХV – першій половини ХVІ ст. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 401-413. 12. Костомаров М. Дві руські народності. — К.,1967. — Твори: В 2-х тт. - Т.2. — С. 64. 13. Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. — К., 1992. 14. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Відень, 1926. 15. Луценко М. О. До питання про історико-типологічні риси української мови // Лінгвістичні студії. — Донецьк, 1998. — Вип. 4. 16. Луценко Н. А. О "новой" украинской школе философии языка // Философия языка: в границах и вне границ.— Харьков, 1999. — Международная серия монографий 3-4. 17. Луценко Н. А. Семантические парадигмы как источник поэтической образности // Филологические исследования. — Донецк, 2000. — Вып. 1. 18. Ляхоцький В. Слов’янська азбука і мова // Історичний календар: 1997. – К., 1996. – С. 195-196. 19. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. — К., 2004. 20. Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. — К., 1990. — С. 7-12. 21. Мозирський В., Маловічко О. Якою мовою розмовляли трипільці? Чи наявна прадавня українська лексика в мовах Європи // Українська культура. – 2004. — № 2-3. – с. 27-28. 22. Москаленко М. Абетка слов’янських духовних джерел // Журавлик. – 2002. — № 11. – с. 8. 23. Найдорожчий скарб: Слово про українську мову. – К: Рад. письм., 1990. 24. Німчук В. В. Літературні мови Київської Русі // Історія української культури у 5 т. Т.1. – Розділ 9. Київська Русь. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 694-707. 25. Німчук В. В. Мова // Історія української культури у 5 т. Т.1. – Розділ 9. Київська Русь. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 683-693. 26. Німчук В.В. Мовознавство // Історія української культури у 5 т. Т.1. – Розділ 9. Київська Русь. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 708-710. 27. Німчук В. Д. Українське мовознавство // Історія української культури у 5 т. Т. 3 – Розділ 5. Гуманітарні наукові знання. – К.: Наук. думка, 2003. – с. 669-686. 28. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 436 с. 29. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К.: Наша культура і наука, 2001. – 440 с. 30. Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. – К.: Наукова думка, 1993. – 200 с. 31. Півторак Г. Коли ж виникла українська мова / Історія української мови (Хрестоматія). — К.: Либідь, 1996. — С. 270-279. 32. Русифікація України і боротьба за рятування української нації // Одарченко П. Українська література: Зб. вибр. ст. – К., 1995. – с. 350-387. 33. Русяєва А. С. Мова. Писемність. Освіта. // Історія української культури у 5 т. Т. 1. – Розділ 7. Культура населення античних держав північного Причорномор’я. – К.: Наук. думка, 2001. – с. 438-445. 34. Рясна Т. Пам’ятки давньоруської писемності. На стінах Святої Софії // Чумацький шлях. – 2005. - № 3. – с. 2-7. 35. Словник буковинських говірок / За заг-ред. Н. В. Гуйванюк. – Чернівці: Рута, 2005. – 889 с. 36. Старовойт І. Збіг і своєрідності західноєвропейської та української ментальностей. — Київ — Торонто, 1997. 37. Стрижак О. Серби й Україна // Україна. Наука і культура. — К., 1993. — С. 257-258. 38. Холодний М. Народ крізь призму мови. Київ. - 1993. - ї 9. 39. Храмова В. Українська душа. — К., 1992. 40. Цимбалістий В. Родина і душа народу. — К., 1978. 41. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — К., 1992. 42. Українська мова: Енциклопедія. – К.: “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.
Дополнительная информация:

    Как купить готовую работу?
Все просто и по шагам:
1) Вы оставляете заявку на сайте (желательно с тел. и e-meil)
2) В рабочее время администратор делает Вам звонок и согласовывает все детали. Формирует счет для оплаты, если это необходимо.
3) Вы оплачиваете работу.
4) После получения подтверждения оплаты (от банка, сервиса Web-money) Мы передаем Вам работу.

Все работы по данному предмету (284)