Выводы: 1. Встановлено, що основа трудового законодавства України була сформована ще за радянських часів і досі несе на собі відбиток марксистської ідеології. А у зв’язку з трансформацією трудових відносин після переходу до ринкової економіки виникла необхідність його реформування, в основі якого має лежати нова концепція трудового права.
2. Розглянувши питання щодо особливостей правового регулювання трудових відносин у період незалежності України, необхідно зауважити, що, звісно ж, законодавство в цій сфері не могло не змінитися. У цей період були внесені відповідні зміни до прийнятих за радянських часів нормативних актів, а також з’явилася значна кількість законодавчих актів, які відображають особливості функціонування цього інституту в нових суспільних умовах. Потреба переорієнтації трудового законодавства України у напрямі його адаптації до законодавства Європейського Союзу потребує подальшого реформування сфери регулювання трудових відносин.
3. У проекті ТК України не застосовується термін «індивідуальні трудові відносини», що викликає заперечення і не дозволяє чітко уявити коло суспільних відносин, які регулюватимуться новим Кодексом. Розробники законопроекту фактично здійснили спробу об’єднати дві різні концепції предмету трудового права (за однією концепцією предмет трудового права складають трудові та тісно пов’язані з ними відносини, за другою – індивідуальні та колективні трудові відносини, що пояснюється різними підходами в науці трудового права до розуміння і визначення трудових відносин), яку не можна визнати вдалою. Такий висновок слідує із назви і змісту низки статей проекту ТК України.
Зокрема, згідно з частиною першою ст. 19 сторонами трудових відносин визначено працівника та роботодавця. Дана норма не викликає заперечень. Питання виникають щодо змісту частини другої зазначеної статті, в якій закріплені суб’єкти знову ж таки трудових відносин. Одразу звертає на себе увагу те, що у трудових відносинах, про які йдеться у частині першій ст. 19, крім сторін, можуть бути ще суб’єкти, що суперечить теорії індивідуальних трудових правовідносин, адже сторонами індивідуальних трудових відносин є працівник і роботодавець, і жоден із суб’єктів, названих у частині другій ст. 19, не може бути ані їх стороною, ані їх суб’єктом.
Насправді суб’єкти, зазначені у частині другій ст. 19, є сторонами колективних, а не індивідуальних трудових відносин, однак дане положення у зазначеній статті чітко не відображено.
Структура і зміст проекту ТК України свідчать про те, що регулюванню індивідуальних трудових відносин присвячено більшість книг, за винятком Книги шостої «Колективні трудові відносини», Книги сьомої «Нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства». Книгою третьою проекту ТК України регламентуються умови праці, вона є досить об’ємною і включає 11 глав, норми яких, крім останньої, регулюють різні види індивідуальних трудових відносин. Зазначене регулювання є більш повним і детальним порівняно з КЗпП. Це пояснюється тим, що до проекту ТК України включено норми, які у цей час містяться в різних законах України: «Про відпустки», «Про оплату праці», «Про охорону праці» та ін., які після набрання чинності Трудовим кодексом України втратять чинність.
До Книги третьої включено низку глав, які відсутні у чинному КЗпП (глава 4 «Відпустки», глава 8 «Забезпечення інтересів працівників при здійсненні роботодавцем виплат»), що сприятиме більш повному юридичному забезпеченню таких індивідуальних трудових прав, закріплених у ст. 21 проекту ТК України, як право на відпочинок, право на право на справедливу оплату праці, не нижчу за визначену законом мінімальну заробітну плату, та своєчасну її виплату в повному розмірі.
До проекту ТК України вперше включено Книгу четверту «Особливості регулювання трудових відносин за участю окремих категорій працівників і роботодавців». Вперше передбачаються в окремих главах особливості праці працівників із сімейними обов’язками (глава 1), особливості праці працівників за трудовим договором з роботодавцем-фізичною особою (глава 3), особливості трудових відносин членів виробничих кооперативів (глава 4) та деяких інших категорій працівників, а також роботодавців. Це позитивні новели, які викликані потребами сьогодення. Позитивною рисою законопроекту є також те, що на відміну від чинного КЗпП, проект ТК України містить окрему Книгу восьму «Відповідальність сторін трудових відносин», глава 1 якої присвячується регулюванню відповідальності працівників.
Таким чином, проектом ТК України порівняно з чинним КЗпП більш повно і детально врегульовані різні види індивідуальних трудових відносин, встановлено нові індивідуальні трудові права та їх гарантії з урахуванням міжнародних та європейських трудових стандартів. Водночас чимало норм законопроекту потребують доопрацювання з урахуванням теорії трудового права, наукових розробок сучасних дослідників, позитивного законодавчого досвіду зарубіжних країн.
4. Трудове право ЄС завжди було та залишається важливою частиною європейської соціальної політики і тому закономірно, що його становлення та еволюція відбувались разом із розвитком соціальної політики ЄС.
Так, у розвитку трудового права ЄС виділяють такі етапи: 1951-1972 рр., 1972-1980 рр., 1980-1986 рр., 1986-1992 рр., 1992-2000 рр., з 2000 року і по сьогоднішній день.
Перший етап (1951-1972 рр.) пов’язаний із укладенням Договору про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі, підписанням Римського договору 1957 р., які містили не багато положень, що безпосередньо стосувалися трудового права та права соціального забезпечення, створенням Європейського соціального фонду, що став головним інструментом соціальної політики ЄС. На цьому етапі вважалося, що головна мета Співтовариства є економічною – інтегрувати економіки країн-членів у спільний ринок, соціальним об’єктам відводилася другорядна роль.
Другий етап (1972-1980 рр.) характеризується затвердженням Програми соціальних дій, що була спрямована на подолання безробіття. Ця Програма не принесла очікуваних результатів. У цей період було зроблено значний крок вперед у справі покращення безпеки праці та утвердження принципу рівноправності.
Протягом наступного періоду (третій етап (1980-1986 рр.)) соціальна політика Співтовариства набуває рис єдності, формується законодавча база трудового права ЄС. Однак через політику дерегулювання Великобританії розвиток трудового права ЄС дещо уповільнюється.
Четвертий етап (1986 – 1992 рр.) пов’язаний із підписанням Єдиного європейського акту, Хартії про основоположні соціальні права трудящих, Маастрихтського договору. У цей період формується основний масив норм трудового права ЄС.
П’ятий етап (1992-2000 рр.) у розвитку трудового права ЄС пов’язаний із затвердженням Зеленої, Білої книг Європейської комісії, підписанням Амстердамського договору, які внесли суттєві зміни у законодавство ЄС у сфері праці. Метою Європейського Союзу стає сприяння збалансованому економічному та соціальному прогресу.
Шостий етап (2000 р. і по сьогоднішній день) пов’язаний із Хартією ЄС про основоположні права 2000 року, Ніццьким договором, підписанням і невдалою ратифікацією Конституції ЄС та укладенням Лісабонського договору, який ще називають «договором реформування». Хартія ЄС про основоположні права втілила зовсім інший підхід до соціальних прав – підхід, який ґрунтується на принципі неподільності, проголошеному в документі (соціальні права більше не вважаються другорядними і займають гідне місце поряд із громадянськими, політичними та економічними правами). Ратифікація Лісабонського договору приведе до становлення ordre communautaire social Союзу. Суд ЄС у своїх рішеннях зазначив, що економічна мета Договору про заснування Європейського співтовариства на сьогоднішній день є підпорядкованою соціальній меті.
5. До предмету трудового права ЄС входять ті питання, які країни-члени не можуть врегулювати самостійно або їх ефективне вирішення можливе лише за умови втручання Союзу. Через це, в основному, норми трудового права ЄС регулюють питання вільного пересування працівників, заборони дискримінації, забезпечення принципу рівності в трудових відносинах між жінками і чоловіками, умов праці, охорони праці, забезпечення зайнятості та захисту прав працівників при припиненні трудових відносин як в результаті банкрутства роботодавця, передачі частини підприємства, так і при колективних звільненнях. Еволюція європейського соціального діалогу свідчить про те, що колективне трудове право на даний час виходить на перший план і диктуватиме подальші умови розвитку трудового права ЄС.
6. Своєрідність джерел трудового права ЄС обумовлена специфікою джерел права Союзу. У зв’язку з цим основними джерелами трудового права є акти первинного (у тому числі первинного додаткового), вторинного (похідного від первинного) права ЄС, принципи права ЄС, судові прецеденти. Крім того, джерела трудового права ЄС можна поділити за територіальною спрямованістю, за способом прийняття та за ступенем обов’язковості. Така значна кількість різних по значенню джерел трудового права ЄС пояснюється особливістю розвитку права Союзу, а власне права інтеграційних об’єднань, яким воно постає перед нами.
Основними первинними джерелами трудового права ЄС є Договір про функціонування Європейського Союзу, Договір про Європейський Союз, Амстердамський договір, Ніццький договір, Лісабонський договір, Єдиний європейський акт, Хартія про основоположні права ЄС. Необхідно сказати, що установчі договори і договори, що вносять зміни і доповнення до них, а також Хартія про основоположні права ЄС окреслюють загальні напрями дій Союзу в сфері праці. Ці напрями за допомогою вторинних актів та прецедентного права пристосовуються до потреб правового регулювання трудових відносин. Загальні принципи права ЄС використовуються Судом ЄС у тому випадку, коли певні правові відносини не можуть бути врегульовані ані за допомогою установчих договорів, ані інших актів первинного та вторинного права, тобто, коли існує прогалина в правовому регулюванні.
Характерною особливістю джерел трудового права ЄС є наявність декларативних (формально необов’язкових) актів, наприклад, Хартії про основоположні соціальні права трудящих 1989 року. Суд ЄС може використовувати принципи, закріплені в таких актах для тлумачення положень Договорів. Важливою складовою джерел трудового права ЄС виступають акти соціального партнерства. Ці акти, за допомогою дієвого механізму імплементації їх положень у внутрішнє законодавство країн-членів, фактично на даний час визначають напрямки подальшого розвитку трудового права Європейського Союзу.
7. Трудове законодавство ЄС, що регулює трудову міграцію, в основному стосується надання працівникам-мігрантам гарантій від дискримінації щодо їх права на винагороду, участь в управлінні підприємством, процесах виробничої демократії, просуванні по службі, доступі до отримання професійної освіти та інших соціальних пільг, а також прав при звільненні із організації. Визначено, що до колективних трудових прав, які гарантуються працівнику-мігранту нарівні із національними працівниками, належить право на членство у професійних спілках, право обирати та бути обраними в якості кандидатів, право на членство в адміністрації та органах управління, органах представництва працівників на підприємстві. У результаті розвитку інституту охорони праці в ЄС формується принцип доповнення, який використовується Європейським Союзом для встановлення мінімуму вимог з охорони праці, спільних для всіх держав-членів.
Інститут умов праці є комплексним за своє природою і тому регулює широке коло питань – від робочого часу до правового регулювання праці працівників, які працюють на умовах неповної зайнятості та строкових трудових договорів. Так, Директива 2003/88/ЄС від 4 листопада 2003 р., яка консолідує Директиву 93/104/ЄС про деякі аспекти організації робочого часу та Директиву 2000/34/ЄС від 22 червня 2000 р., застосовується для визначення мінімальних періодів щоденного відпочинку, щотижневого відпочинку та щорічної відпустки, а також для визначення перерв у роботі, максимальної щотижневої тривалості робочого часу; регулює деякі аспекти нічної роботи, змінної роботи та трудового розпорядку. Деякі норми права Союзу, що регулюють робочий час, не є універсальними, а відносяться лише до певної категорії працівників (працівники дорожнього транспорту, цивільної авіації, моряки, молодь).
Норми, що регулюють працю працівників агентств із тимчасового найму, працівників, що працюють на умовах неповної зайнятості і за строковим трудовим договором, спрямовані на захист таких працівників від дискримінації, якої вони можуть зазнати у силу свого статусу порівняно із працівниками підприємства, де вони працюють. Таким працівникам мають забезпечуватися такі ж основні умови праці та зайнятості, як і працівникам цього підприємства.
Інститут захисту прав працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця забезпечує виплати за неоплаченими претензіями найманих працівників. У випадку, коли підприємство є транснаціональним, то за неоплачені претензії найманих працівників несе відповідальність гарантійна установа тієї країни, на території якої робота виконується звичайно або постійно. Перехід підприємства, частини підприємства або бізнесу не є підставою для нового роботодавця розпочати звільнення працівників. Інститут скорочення штатів спрямований на захист прав працівників, особливо їх прав на інформування та проведення консультацій щодо запланованих звільнень з причин організаційного, структурного і технологічного характеру. Хоча Директива 98/59/ЄС про зближення законодавства держав-членів, що стосується скорочення штатів, як така, не забороняє керівництву підприємств зменшувати кількість працюючого персоналу, проте вводить цей процес у чіткі процедурні рамки, які дозволяють, якщо не попередити, то принаймні зменшити негативні наслідки колективних звільнень.
8. Можна стверджувати, що гарантування трудових прав за новітнім трудовим законодавством має здійснюватися з врахування позитивного досвіду впровадження системи юридичних гарантій реалізації права на працю, передбачених чинним Кодексом законів про працю України, при розробці і прийнятті нового Трудового кодексу України. Угода про асоціацію з ЄС передбачає еволюційний підхід до гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, однак ефективна гармонізація трудового законодавства із законодавством ЄС можлива, перш за все, з внесенням відповідних змін до Конституції України. Наступним кроком, на наше переконання, має стати адаптація національного трудового законодавства, зокрема в частині гарантування трудових прав і свобод людини, на національному рівні через зміни чинних та прийняття нових нормативно-правових актів.
Потрібно також здійснювати гармонізацію на міжнародному рівні, що виражається у приєднанні України до низки європейських конвенцій в галузі гарантування соціально-економічних прав. Найбільш дієвим інструментом оновлення трудового законодавства України в аспекті його гармонізації із законодавством Європейського Союзу є впровадження європейських стандартів щодо гарантування трудових прав і свобод.