Вступление:Практичні питання, пов’язані з договорами лізингу є дуже цікавими і актуальними, адже цей вид правовідносин з лізингу виникає як у повсякденному житті громадян, так і у підприємницькій діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців досить часто.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується отримати у власність певну річ у продавця (постачальника) відповідно до визначених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений термін не менше одного року за встановленою платою.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг», які кореспондуються з ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України, відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, які встановлюються цим Законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. При цьому до відносин, пов’язаних з лізингом, не можуть бути застосовані положення, які визначають правове регулювання різновидів договору купівлі-продажу, поставки, а лише їхні загальні положення.
Судова практика Вищого Господарського Суду України з даного питання є досить великою, тому було відібрано і проведено аналіз та узагальнення п’яти рішень за 2015-2017 роки. Можна зробити висновок, що суди першої та апеляційної інстанції в цілому правильно застосовували матеріальні та процесуальні норми, повно та всебічно з’ясовувалися обставини справи, а тому усіма наведеними Постановами ВГСУ касаційні скарги було залишено без задоволення.