Выводы:Проведене дослідження дозволяє зробити певні висновки, пропозиції й рекомендації, що можуть мати як теоретичне, так і практичне значення.
Дослідивши стан вивчення проблематики здійснення права землекористування, можна стверджувати, що ці проблеми у ретроспективі й дотепер були і є предметом обмежених досліджень правознавців. Водночас в результаті реформування земельних відносин активізується науковий пошук науковців у галузі земельного права щодо реалізації прав землекористування. Науковий аналіз і оцінка наявних дисертаційних робіт, монографій та інших публікацій з питань здійснення прав землекористування свідчать, що в них комплексно розкривається юридична природа переважно окремих видів землекористування або ж автори торкаються окремих проблем здійснення прав прав землекористування. При цьому поки що не було зроблено спроби системного та комлексного дослідження права землекористування в сучасних умовах.
Право користування земельними ділянками може бути визначене як право законодавчо визначених суб’єктів використовувати на підставі рішення відповідного уповноваженого субєкта тимчасово зайняті земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні інших осіб, без зміни їх цільового призначення.
У законодавчому регулюванні права землекористування пропонуємо виділити п’ять основних періодів, а саме: Стародавнього світу (час древніх слов’ян V ст. до н.е. – IX ст. н.е.; доба Київської Русі IX ст. – поч. XII ст.), Середньовіччя (друга половина ХІV ст. – перша половина ХVІІ ст.), Нового часу (кін. ХVІІ ст. – поч. ХІХ ст.), Радянський (кін. XІX ст. – поч. XX ст.) та період незалежної України (новітній) (кін. ХХ – поч. ХХІ ст., який триває по теперішній час).
Проведений аналіз дозволяє зробити висновки про те, що чинне законодавство передбачає низку правових гарантій, спрямованих на забезпечення здійснення праваземлекористування. Право землекористування включає надану законом юридичну можливість:
1) використовувати землі, на які поширюється режим користування для задоволення життєво необхідних потреб: естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних, як шляхи сполучення тощо;
2) вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання їх обов’язків щодо цільового використання, відтворення та охорони земель, на які поширюється право землекористування, недопущення становища, що шкідливо впливає на здоров’я громадян;
3) при необхідності звертатись за державним чи громадським захистом свого порушеного права.
Надання земельних ділянок у користування й виникнення відповідних суб’єктивних прав мають свої особливості, зумовлені видом прав на користування землею. Ідеться, зокрема, про право на загальне користування землею, на оренду земельних ділянок, на постійне користування ними, тимчасового зайняття земельних ділянок.
Характеризуючи право загального землекористування з урахуванням природно-правового аспекту, слід мати на увазі, що підставами для його юридичного наповнення виступають положення екологічного права в частині використання природних ресурсів. Гарантіями забезпечення такого природокористування виступають обов’язки, покладені законом на підприємства, установи й організації щодо оздоровлення, покращення природного середовища, створення оптимальних умов, необхідних людині для її життя, здоров’я, праці й відпочинку. В інтересах держави й суспільства, охорони довкілля права громадян на користування загальнодоступними благами природи можуть бути обмежені або ж заборонені.
Для виникнення права загального землекористування має значення поєднання таких елементів, як наявність відповідної правової норми, внутрішня воля, спрямована на реалізацію загального використання природних об’єктів, і реалізація цієї волі через фактичну експлуатацію природних об’єктів. Для встановлення цього права громадян важливу роль відіграє момент його виникнення, що набувається з народженням людини й оформлення не потребує. Закон не вимагає досягнення фізичною особою необхідної правоздатності й дієздатності для набуттянею відповідної земельної ділянки. Це право є природним, невідчужуваним, розпорядитися ним неможливо, його можна лише здійснювати, фактично користуючись останньою.
В умовах сучасності важливим правовим інструментом забезпечення ринкового обігу земельних ділянок виступає інститут права оренди землі. Питання виникнення права на оренду земельної ділянки в Україні сьогодні залишається актуальним, оскільки це найбільш дієвий і простий шлях для її отримання в користування.
Виникнення права оренди земельної ділянки, яке законом визнано речовим, пов’язується з державною реєстрацією договору оренди, а не самого права.
У правовому значенні оренда землі характеризується специфічними рисами, що вказують на її особливу природу, а саме:
? земельна ділянка надається у володіння й користування;
? право розпорядження орендованою земельною ділянкою здійснює її власник;
? орендар може обмежено розпоряджатися нею на підставах, передбачених законом і договором (суборенди);
? право оренди земельної ділянки має певний строк;
? повернення орендованої земельної ділянки власникові після спливу строку оренди – є обов’язковим;
? обов’язковим також є укладення договору її оренди;
? використовується земельна ділянка для діяльності, не забороненої законом
Праву постійного користування земельними ділянками, яке є специфічним речовим правом, притаманний обмежений об’єктно-суб’єктним склад: об’єктом цього права користування можуть виступати лише земельні ділянки державної або комунальної власності; суб’єктами можуть бути лише юридичні особи, визначені ч. 2 ст. 92 ЗК України. Сутність права постійного користування полягає в можливості використовувати земельну ділянку (вилучати, отримувати її корисні властивості згідно з цільовим призначення землі) без установлення конкретного строку такого користування.
Встановлено, що концесія – це надання вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) державою або територіальною громадою (концесієдавцем) на підставі договору виключного права на використання з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку на платній та строковій основі об’єкта концесії, у тому числі відповідної земельної ділянки, необхідної для здійснення концесійної діяльності, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань з реалізації суспільного інтересу, раціонального використання та охорони землі, майнової відповідальності та підприємницького ризику.
Запропоноване визначення, на нашу думку, потребує термінової імплементації в чинне законодавство України (ч. 1 ст. 406 Господарського кодексу України, абз. 2 ст. 1 Закону України «Про концесії», абз. 6 ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг») шляхом закріплення в ньому вищезазначеного широкого розуміння концесії, оскільки ігнорування земельно-правових аспектів концесійної діяльності, зокрема, не визнання земельної ділянки об’єктом концесії, подвійне правове регулювання використання земельних ділянок на умовах концесії, може призвести до значних втрат для держави у формі недостатньої ефективності концесії як форми використання об’єктів державної та комунальної власності, залучення приватних інвестицій у сферу публічної економіки, зниження якісних характеристик земельних ділянок, що вже використовуються в концесійній діяльності.
Закріплення в законодавстві України широкого розуміння поняття концесії об’єктивно потребує внесення змін до чинного Земельного кодексу України з метою визнання концесії землі самостійною формою землекористування. Для чого ст. 94 Земельного кодексу України слід викласти в новій редакції:
Стаття 94. Право концесії земельної ділянки
1. Право концесії земельної ділянки – це юридично забезпечена можливість суб’єкта на виключних засадах використовувати земельну ділянку.
2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.
3. Відносини, пов’язані з концесією землі, регулюються законом.
Крім того, для визначення порядку надання землі в концесію та його відокремлення від порядку надання землі в оренду, слід доповнити Земельний кодекс України статтею 124-1, яку викласти в наступній редакції:
«Стаття 124-1. Порядок передачі земельних ділянок у концесію»
1. «Передача в концесію земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі спеціального рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення концесійного договору.»
Під правами на чужу земельну ділянку пропонується розуміти самостійні абсолютні (але похідні від права власності і такі, що мають характер обтяження) речові права, які є забезпеченою законом можливістю володіння та / або користування земельними ділянками різних форм власності, спрямовані на задоволення балансу потреб та інтересів власника землі та чужих користувачів земельними ділянками шляхом вилучення корисних властивостей з чужої земельної ділянки для певної мети та у встановлених не лише сторонами, але й державою межах відповідно до закону, договору чи рішення суду.
Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки: 1) похідний від права власності характер; 2) абсолютний характер таких прав; 3) слідування «права за речами» (тобто право на чужу річ пов’язане з певною річчю і без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав); 4) надання суб’єкту суміжного речового права переваги щодо суб’єктів зобов’язального права у реалізації права користування майном; 5) абсолютний захист прав на чужі речі. Права та інтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаються у тому ж порядку (в тому числі й від власника майна), що й права власника цієї речі.
Права на чужі земельні ділянки можна також поділити на речові права виключного або невиключного (сервітут), постійного або строкового, первинного та зазвичай оплатного користування чужою земельною ділянкою для певних потреб.
Зміст прав на чужі земельні ділянки завжди формується з врахуванням публічного, суспільного інтересу, який полягає у збереженні корисних якостей землі, вимог її цільового використання, відповідності типу земель тій діяльності, яка має здійснюватися на земельній ділянці, і обов’язкового комплексу природоохоронних заходів, котрі не залежать від волі суб’єктів цих прав і встановлені імперативно.
Як показує закордонний досвід, правове регулювання землекористування здійснюються не кодифікованими правовими нормами, а комплексом спеціальних законів, здебільшого в напрямі цивільного права. Майже в жодній країні світу немає зведеного кодифікованого закону на кшталт Земельного кодексу України. У цілому підходи до правового регулювання землекористування за кордоном відповідають українським, за винятком певних особливостей, зумовлених історичними та правовими традиціями і викликами сьогодення, загальносвітовими тенденціями.
Сформульовано окремі науково обґрунтовані пропозиції по вдосконаленню нормативно-правового регулювання у відносинах права водокористування, його охороні та захисту, зокрема:
? право постійного землекористування вимагає чіткого встановлення, які саме юридичні особи розуміються ЗК України під юридичними особами державної та комунальної власності, узгодивши це питання з нормами ЦК України;
? зроблено висновок, що оренда землі є більш гнучкою правовою конструкцією використання земельних ресурсів порівняно з постійним землекористуванням, та в майбутньому набуде превалюючого значення в земельних відносинах;
? норми Земельного кодексу потребують доповнення певними соціальними категоріями громадян (ветерани праці, ветерани війни, громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо), які на етапі набуття прав на землю мають особливі правові гарантії та вдосконалення механізму гарантування набуття і реалізації ними прав на землю.
Враховуючи, що спеціальне концесійне законодавство України не забезпечує належного рівня законодавчого закріплення вимог з охорони землі, пропонуємо доповнити розділ 3 Закону України «Про концесії» статтею 10-1, яку потрібно закріпити під назвою: «Умови використання земель у концесійній діяльності», в якій викласти наступні положення:
? земельні ділянки, що надані для здійснення концесійної діяльності використовуються виключно для будівництва та експлуатації об’єктів концесії, передача цих земель третім особам забороняється;
? розміри земельних ділянок, що надаються на умовах концесії визначаються відповідно до затверджених в установленому порядку державних норм та проектної документації;
земельні ділянки, що використовуються при здійсненні концесійної діяльності, підлягають відновленню та рекультивації.