Выводы:У першому розділі було визначено поняття джерела цивільного права, поняття, роль, ознаки цивільно-правового договору та значення принципу свободи договору при укладанні цивільно-правового договору.
Так, джерело цивільного права – це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов’язковий характер. Основними ознаками джерел цивільного права є: загальнообов’язкове значення; визначає сферу його дії по колу регульованих відносин, по суб’єктах, по територіях; являючи собою систему, якій властиві зв’язки субординації, забезпечують реалізацію принципу верховенства закону у сфері цивільно-правового регулювання; являються єдиним «правилом гри» в ринковій економіці.
Важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір, яких входить до джерел цивільного права. Під договором розуміється угода, що досягається учасниками цивільного обороту, про виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Укладення договору повинно мати добровільний характер та базуватися виключно на взаємній вільній згоді його рівноправних сторін. Забезпечення сутності договору як домовленості сторін та свободи їхнього волевиявлення від диктату третіх осіб, зокрема органів публічної влади, є основною функцією однієї з фундаментальних засад сучасного цивільного права.
Договір, як найбільш оперативний засіб зв’язку між виробництвом і споживанням, забезпечує необхідний баланс між попитом і пропозицією. Договір також виконує активну роль в організації та вдосконалення ринкової економіки, оскільки особиста зацікавленість та ініціатива суб’єктів цивільного права в укладенні договорів дозволяє налагоджувати найбільш раціональні зв’язки обміну товарами та послугами, знижувати затрати по їх виробництву, розвивати конкуренцію тощо.
Ознаками цивільно-правового договору є: персоніфікований характер; добровільність укладення; спільність інтересів; рівність сторін; згода сторін по всім аспектам договору; взаємна відповідальність сторін за невиконання чи неналежне; виконання взятих на себе зобов’язань; правове забезпечення.
Свобода договору в цивільному праві полягає насамперед у вільному волевиявленні особи на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб і відповідати їхній внутрішній волі. Право на укладання договорів є елементом цивільної правоздатності та дієздатності фізичних, юридичних осіб та інших суб’єктів цивільного права. Громадяни (фізичні особи) набувають і здійснюють цивільні права шляхом вчинення правомірних дій, серед яких чільне місце посідають договори. Саме ця обставина відображена у п. 3 і 4 ст. 26 ЦК України, за якими фізична особа здатна мати усі майнові права, передбачені кодексом, іншими законами.
У другому розділі нами було досліджено види, функції цивільно-правового договору та значення звичаю при укладанні цивільно-правового договору.
Так, важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір, що має певні види. Мною було досліджені наступний поділ цивільно-правових договорів на види, а саме: поіменовані та не поіменовані; договір з нормативним змістом та договір-угода; договір, який зафіксовує волю однієї, двох чи кількох осіб; усними та письмовими; реальнi й консенсуальнi; оплатні та безоплатні; остаточні та попередні; майнові й організаційні та залежно від груп.
Основними функціями цивільно-правового договору є ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна, регулятивна, функція як засіб, що дисциплінує цивільний оборот та виховна.
Крім того, норми, присвячені правовому звичаю як джерелу цивільного права, містить ЦК України. Звичаєм ЦК визнає правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Для звичаю як джерела цивільного права характерними є: формальна визначеність у законі можливості його застосування при регулюванні певних відносин; не однократність однорідного застосування загальноприйнятого правила поведінки; відсутність такого правила поведінки в нормативних актах; несуперечливість закону або іншому нормативному акту; усталеність у своєму змісті і однозначність тлумаченні в побутовій чи діловій практиці.
Звичай є загальноприйнятим правилом поведінки, яке не виражене прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечить їм. Отже, звичаї діють у разі відсутності прямих приписів у нормативному акті або в договорі.