Выводы:Також автор оцінює масштаб діяльності піар-служб. У середині 1970-х піарники зустрічалися досить рідко. Тепер кожна організація або індивід, зацікавлені в тому, щоб про них в позитивному ключі писала преса, наймають фахівців з піару. У 1980-х роках журналісти, які втратили роботу, перейшли міст і пішли в піар. Сьогодні в Британії, наприклад, їх навіть більше, ніж журналістів. Матеріал може бути правдивим, але без піару у нього майже немає шансів на опублікування. «Я не хочу сказати, що весь піар – брехня, – пише Нік Девіс. – Це не так. Але реальне занепокоєння викликає той факт, що значний потік новин йде у світ без участі журналістів, які могли б визначити, де правда, а де брехня» 1, с. 89.
Майже всі інтерв’ю створюються зовсім не журналістами, які шукають відповіді на актуальні питання, але піар-радниками, що роблять новини, щоб продати політику або продукт, створюють хибні події, докази, свідчення експертів тощо. Для піару використовуються дані псевдо-офісів, псевдо-титулів та навіть придуманих хвороб, якщо мова йде про піар фармацевтичних компаній 1, с. 177.
Таким чином, сучасна журналістика є важкохворою, вона перетворилась з джерела інформації у зливний бачок, через який виливають все те, що придумано геніальними парниками, в тому числі і «чорними», тобто з метою надання хибних відомостей про діяльність певної людини чи організації. Отже, журналістика потребує підвищення стандартів та контролю. Велика кількість так називаних незалежних ЗМІ, які начебто не залежать ні від влади, ні від грошей, насправді не залежать від журналістики, тобто ніяким чином не пов’язані з нею. Тому професійний журналіст Нік Дейвіс у своїй книзі засуджує та викриває таку псевдо-журналістику.