Выводы:
Підводячи підсумок дослідження, нижче у відповідність зі структурою роботи коротко формулюються основні теоретичні висновки, рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення законодавства та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері праці та соціального забезпечення інвалідів.
Інвалідність є еволюціонуючою соціальною категорією, яка змінюється під впливом сприйняття соціумом людей з фізичними і психічними порушеннями, обумовленого науковими досягненнями в галузі медицини, соціології та ін. Тому турбота держави про інвалідів може варіювати від надання безкоштовного житла і їжі (що було характерно для середньовіччя), до захисту від дискримінації та створення умов для інтеграції в суспільство, існуючі в наш час. Сучасна державна соціальна політика щодо інвалідів, що реалізується шляхом прийняття нормативно-правових актів, повинна ґрунтуватися на змішаній парадигмі інвалідності і передбачати як розвиток соціального забезпечення інвалідів, так і інтеграцію інвалідів у суспільство, яка б означала надання їм прав і можливостей брати участь у всіх сферах суспільної діяльності нарівні з іншими людьми за умови компенсації відхилень у розвитку і обмежень в можливостях.
У міжнародних актах ООН та МОП не існує єдиного визначення інвалідності. Різні визначення були сформульовані на основі різних парадигм інвалідності. Визначення на основі змішаної парадигми містяться в Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів та Всесвітній програмі дій щодо інвалідів. У Конвенції про права інвалідів, яка є останнім найбільш важливим міжнародним договором, що стосуються даної категорії осіб, міститься визначення інвалідності, засноване на популяційно-центричній парадигмі. Тому його недоцільно дослівно відтворювати в українському законодавстві.
В українському законодавстві поняття «інвалід» та «інвалідність» надаються виходячи з визнаної державою моделі інвалідності. Оскільки державна політика щодо інвалідів ґрунтується на моделях інвалідності, що відносяться до змішаної парадигми, визначення зазначених понять необхідно формулювати спираючись на ці моделі. При цьому визначення буде відповідати Конвенції про права інвалідів, якщо одним з його елементів стане вказівка на існування соціальних бар’єрів, з якими стикаються люди в зв’язку з порушенням здоров’я.
Зайнятість інваліда – це відповідна стану здоров’я інваліда та приносить регулярний дохід трудова діяльність по наймуя з інших підстав. Обов’язок держави забезпечити можливість зайнятості інвалідів випливає з належить інвалідам права на працю, що обумовлює можливість працювати з будь-якої доступної інваліду професії. Тому держава повинна забезпечити реалізацію цієї можливості без виділення будь-яких пріоритетів у цій сфері. Єдиним обмеженням діяльності держави попрофессіональной реабілітації та забезпечення зайнятості інвалідів є протипоказання професії інваліду за станом здоров’я.
Отже, виходячи з цього, пропонуємо у зазначених вище нормативно-правових актах визначення терміна «інвалідність» викласти у такій редакції: «інвалідність – це встановлена медико-соціальною експертною комісією міра втрати здоров’я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та у межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів».
Праця має для інваліда економічне і соціально-психологічне значення, оскільки є засобом поліпшення його матеріального становища і інтеграції в суспільство. Однак, в даний час з боку держави і суспільства в цілому не має адекватної реакції на потребу інвалідів у працевлаштуванні. Для зміни ситуації, що склалася необхідно прийняти Концепцію професійної реабілітації та сприяння зайнятості інвалідів, яка може стати основою розвитку законодавства у зазначеній сфері. В даній Концепції слід визначити цілі, принципи, завдання, основні напрями та механізми реалізації державної політики щодо стимулювання пропозиції праці інвалідів, попиту на працю інвалідів і узгодження попиту і пропозиції.
Основними формами сприяння держави зайнятості інвалідів є підтримка спеціалізованих підприємств для інвалідів, квотування робочих місць, субсидування створення спеціальних робочих місць для інвалідов. Розвиток нормативно-правового регулювання діяльності спеціалізованих підприємств повинно забезпечувати досягнення цілей існування. Перша – підготовка інвалідів для ефективного працевлаштування на відкритому ринку праці, друга – надання роботи інвалідам, працевлаштування яких внаслідок наявних важких функціональних порушень неможливо на звичайних підприємствах. Виходячи з цього, можна визначити два види організацій, в які слід перетворити спеціалізовані підприємства. Перший вид – центр професійної та медико-соціальної реабілітації інвалідів, який займається підготовкою інвалідів до роботи на відкритому ринку праці. Центр набуває статус реабілітаційної організації і фінансується державою на загальних умовах, встановлених для реабілітаційних організацій. Другий вид – створене для працевлаштування інвалідів соціальне підприємство, що діє на основі соціального підприємництва. Стимулювання створення подібних підприємств слід здійснювати через цільові програми сприяння зайнятості інвалідів, які можуть передбачати на ці цілі субсидії або позики.
Квотування – це поширена на всіх роботодавців вимога працевлаштувати на мінімальну кількість робочих місць, встановлену в процентному відношенні до середньооблікової чисельності працівників організації, громадян, які особливо потребують соціального захисту і зазнають труднощів в пошуку роботи. Доцільно, щоб система квотування існувала одночасно із системою антидискримінаційного законодавства. Тому потрібне внесення ряду змін до законодавства з метою вдосконалення правового регулювання системи квотування.
З метою вдосконалення правового регулювання створення спеціальних робочих місць для інвалідів необхідно розробити Положення про спеціальне робоче місце для інваліда, в якому слід визначити порядок державного фінансування створення цих робочих місць, вимоги до них, обов’язки роботодавців по їх створенню та збереженню.
Право на соціальне забезпечення – право фізичної особи у випадку настання соціального ризику на отримання від держави відповідного її потребам виду соціального забезпечення (пенсій, допомог, компенсаційних виплат, соціальних послуг, пільг) в порядку обов’язкового соціального страхування або на безеквівалентной основі, що гарантують людині гідне життя.
Основний недолік системи соціального забезпечення – її рівень, який дозволить повністю реалізувати відповідні міжнародні стандарти та забезпечити гідне життя інвалідів.
Розмір соціальної пенсії по інвалідності, орієнтований на встановлений державою прожитковий мінімум, не забезпечує гідний рівень життя, в зв’язку з чим, не реалізуються положення міжнародних актів і норми Конституції України. Для зміни ситуації, що склалася, в першу чергу, потрібен перегляд норм, що стосуються встановлення прожиткового мінімуму – розширення асортименту споживчого кошика, збільшення обсягу споживчого кошика інвалідів, які не досягли пенсійного віку, і т.д.
Соціальною є послуга, спрямована на надання побутової, медичної, психолого-педагогічної, економічної та правової допомоги в обсязі та порядку, встановлених законодавством, яка надається державою повністю або частково. Відмінними рисами соціальних послуг є їх безеквівалентність і надання за рахунок державних коштів. Дані характеристики відрізняють соціальні послуги від благодійних і комерційних послуг. Суспільні відносини, пов’язані з наданням соціальних послуг, регулюються правом соціального забезпечення, оскільки мають специфічні риси, які є загальними для відносин, що становлять предмет даної галузі права.
Згідно з міжнародними стандартами соціальне обслуговування інвалідів повинно бути спрямоване на те, щоб максимально можливо продовжити проживання інвалідів в звичній домашній обстановці і соціальному оточенні.
Дослідивши досвід зарубіжних країн щодо регулювання відносин соціального захисту осіб з інвалідністю ми пришли до наступного.
Соціальний захист інвалідів у нашій державі має низку актуальних та гостро потребуючих швидкого вирішення проблем, пов’язаних із соціальним захистом відповідної категорії осіб, зокрема незабезпечення повною мірою реалізації прав осіб з обмеженими функціональними можливостями у сфері освіти, користування транспортними послугами та зв’язком, безперешкодного доступу до об’єктів житлово-комунального та громадського призначення, інформації; обмежене фінансування програм соціального захисту інвалідів тощо, які необхідно викорінювати в інтересах відповідної категорії осіб, зокрема шляхом:
1) вивчення зарубіжного досвіду щодо соціального захисту інвалідів, що є необхідною умовою розвитку відносин у відповідній сфері у нашій державі, оскільки сучасний стан відповідного соціального явища гостро потребує використання моделей та підходів, які вже підтвердили свою ефективність у державах світу, а також виявлення помилок задля їх недопущення у національній практиці;
2) впровадження на національному рівні міжнародного досвіду регулювання відповідного змісту відносин, де таке регулювання має позитивні результати.
Враховуючи зазначене, слід: 1) у національну практику щодо соціального захисту інвалідів на прикладі Швеції запровадити такі форми підтримки осіб з обмеженими функціональними можливостями, як персональний асистент, контактна особа чи супроводжуючий, послуги яких оплачувалися б за рахунок місцевих бюджетів; 2) запровадити практику надання вищезазначених послуг громадськими організаціями інвалідів, у тому числі всеукраїнськими, з подальшою компенсацією їх вартості за рахунок коштів, що передбачаються на спеціальні програми, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів; 3) перейняти досвід Німеччини щодо забезпечення осіб з обмеженими функціональними можливостями інвалідними візками, шляхом врахування фізичних особливостей кожного претендента на відповідний технічний засіб при його виробництві задля забезпечення індивідуальних потреб особи з інвалідністю; 4) створити аналогічний США сайт «Інформація для інвалідів» (DisabilityInfo.gov), який би носив характер «гарячої лінії»: інваліди мали б доступ до необхідної інформації щодо заходів їх соціального захисту, а в разі виникнення запитань – у них була б змога оперативно отримати на них відповіді тощо.
З метою виконання юридичних зобов’язань України щодо забезпечення виконання Конвенції ООН про права інвалідів, відображення повною мірою її положень у національному законодавстві, планах соціально-економічного розвитку та державному бюджеті нами запропоновано розробити Загальнодержавний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права інвалідів, структурувавши його наступним чином: I. Загальна частина; II. Мета Плану дій; III. Напрями розв’язання проблем; IV. Завдання і заходи; V. Очікувані результати, ефективність; VI. Суб’єкти реалізації заходів та джерела фінансування