Выводы:Вся людська історія в певному економіко-юридичному зрізі може бути розглянута як послідовна зміна системи прав власності й економічної влади, що надає суспільну визначеність процесу виробництва й присвоєння. Власність, по своїй економічній суті, є відносинами між людьми із приводу володіння, користування й розпорядження матеріальними благами. Слід зазначити, що хоча право на власність необхідно, але економічні права власності первинні в порівнянні з юридичними. Формі власності властиві економічні правочину, без яких вона не може існувати. Ними будуть праця, правочину на розпорядження створеними об'єктами власності й керування. Від їхнього взаємозв'язку, багато в чому, залежить ефективність господарювання. На сьогоднішній день в Україні законодавчо визначено три форми власності: індивідуальна (приватна), колективна й державна. По суб'єктах розрізняються такі її соціальні форми: індивідуальна (приватна), колективна, державна, однак практика показує, що при забезпеченні рівних юридичних й економічних умов можуть органічно поєднуватися приватна власність, колективна, державна, комунальна, власність цивільних (у тому числі й релігійних) організацій, власність спільних підприємств, іноземних громадян, міжнародних організацій й іноземних держав. Узагальненою формою реалізації власності є ріст ефективності виробництва, продуктивності праці, у цілому суспільного багатства, підвищення ступеня задоволення виробничих й особистих потреб людей.3