Вступление:Заключний етап юрисдикційної діяльності – виконання рішення. Без реалізації цієї стадії правозахисної діяльності втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів та осіб, які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, територіальних громад та держави.
Зв’язок цієї стадії з попередніми стадіями судового процесу визначається єдністю цілей, які закріплені законом для всього судочинства в цілому і полягають у захисті прав та охоронюваних законом інтересів. Виконанням рішень суду та інших органів завершується процес захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Конституцією та законами України.
Зараз правовідносини між державним виконавцем, стягувачем і боржником регулюються Законом України «Про виконавче провадження» та іншими спеціальними нормативно-правовими актами. У чинному законі вже в першій статті завуальовано вказується, що за волею відповідача судові рішення виконуються вкрай рідко, адже «виконавче провадження – завершальна стадія судового провадження», незважаючи на закріплену тезу в Конституції: «судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими для виконання на всій території України».
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Вже на стадії подачі заяви про відкриття виконавчого провадження можуть виникнути різні проблеми, починаючи від безпідставної відмови у відкритті виконавчого провадження до подальшої бездіяльності посадової особи, на яку покладено функції держави в сфері примусового виконання судових рішень.
Серед найактульніших та найгостріших процесуальних проблем у сфері виконання рішень у цивільних справах залишається складність процесу стягнення коштів за рішенням суду у разі відсутності у відповідача бажання за власною волею виконати рішення суду, необхідність звертатися до суду, отримувати судовий наказ, потім звертатися до Державної виконавчої служби або до приватного виконавця.
У разі відсутності у боржника грошових коштів та / або майна в достатній кількості для погашення заборгованості перед стягувачем та відсутності платоспроможних поручителів гостро постає питання про примусове виконання рішення.
Якщо мав місце розгляд справи в міжнародному комерційному арбітражі або органі, іншому, ніж український суд (наприклад, іноземний суд) існує процесуальна необхідність проходити процедуру визнання і надання дозволу на примусове виконання відповідного рішення іноземного суду або комерційного арбітражу.
Кримінальну відповідальність за умисне невиконання судового рішення встановлено згідно зі ст. 382 Кримінального кодексу України тільки для службових осіб. Боржники, які не є службовими особами, за вчинення цього злочину кримінальної відповідальності не несуть.
Вищезазначені процеуальні проблеми створюють велику кількість перепон для виконання судових рішень у цивільних справах і, як наслідок, унеможливлюють реалізацію та відновлення порушених прав. Актуальним залишається питання про розвантаженість та гучкість системи виконання судових рішень, які є показниками рівня забезпечння права на справедливий суд та рівня правосуддя цілому в державі, що й обумовлює вибір теми роботи.