Теорія «суспільного вибору» Дж. Б’юкенена.

Содержание:Вступ 3 1. Сутність теорії суспільного вибору 5 2. Теорія суспільного вибору Дж. Б’юкенена 8 Висновки 14 Список використаної літератури 16  

Вступление: У 50-60-ті роки минулого століття, на межі економічної та політичної наук, сформувалася теорія суспільного вибору. Одним з її засновників є Джеймс Б’юкенен, який представив теорію суспільного вибору як економічний підхід до вивчення неринкового прийняття рішень чи, простіше кажучи, спробував доповнити економічну теорію ринкового обміну теорією функціонування політичних ринків. Теорія суспільного вибору демонструє дещо іншу позицію відносно ролі держави в корегуванні ринкових провалів, ніж економічна теорія. У рамках теорії суспільного вибору заходи держави стосовно ринкового регулювання розглядаються не як намагання політичних сил до забезпечення ефективного стану ринку (тобто метою держави є корегування ринкової діяльності і вона виявляє здатність до цього), а скоріше як відповідь на запити правлячої еліти (тобто держава по суті є механізмом забезпечення задоволення егоїстичних потреб окремих людей чи їх груп). Відповідно до теорії суспільного вибору, реальні політичні дії (у тому числі державне втручання у ринкове середовище) не спрямовані на служіння суспільству, а направленість державної політики визначається як сумарний вектор боротьби окремих осіб або кооперації їх інтересів. Тобто основними передумовами теорії суспільного вибору є те, що в політичній сфері люди діють, перш за все дбаючи про власні інтереси. Не існує певного кордону між приватним бізнесом і політикою. Ця теорія розвіює міф про існування держав, в яких немає інших цілей, крім піклування про інтереси суспільства. Вона досліджує різні методи та способи, за допомогою яких урядові й інші державні органи використовують людей у власних інтересах. Теорія суспільного вибору ілюструє, як конкуренція політичних діячів за голоси виборців стає причиною посилення державного втручання в економічні процеси, яким чином за допомогою державних програм здійснюється перерозподіл доходів від бідних та багатих прошарків населення на користь середнього класу, як невеликі, проте об’єднані політичні угрупування можуть перемагати широку, проте не консолідовану політичну більшість. Метою роботи є дослідження особливостей теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена. Завданням дослідження є визначення сутності теорії суспільного вибору, її трактування Дж. Б’юкененом.

Выводы: Теорію суспільного вибору можна визначити як економічний аналіз процесів неринкового прийняття політичних рішень чи як впровадження економічної теорії в політологію. Вона має той же предмет, що і політологія: теорія держави, поведінка виборця, правила голосування, партійна політика, бюрократія. При цьому основні дослідження теорії суспільного вибору проводяться на основі методології економічної теорії. Основною поведінковою передумовою теорії суспільного вибору, як і економічної теорії в цілому, є ідея, відповідно до якої людина незалежно від політичної ролі (виборець, політик, чиновник) діє як раціональний егоїст, який максимізує власну вигоду. Дж. Б’юкененом було запропоновано нову концепцію організації політичного ринку з метою досягнення згоди в суспільстві, яка має два рівні. Перший рівень – це розробка правил і процедур прийняття політичних рішень: правил, які регламентують джерела фінансування державного бюджету, прийняття законодавчих і нормативних актів, визначення принципів оподаткування. Сукупність цих правил Дж. Б’юкенен назвав конституцією політичної економії. Другий рівень – це практична діяльність держави і її владних органів на основі прийнятих правил і норм. За таких умов виникає методологічна дилема: конституцію необхідно ухвалювати за передконституційними правилами. Тобто, за словами Дж. Б’юкенена, після встановлення концептуальним конституційним «договором» того, що називається або «захищаючою», або «мінімальною» державою, усе ще залишається багато підвищуючих ефективність угод між усіма членами суспільства. Може виникнути «держава виробляюча» з метою забезпечення «суспільними благами» – такими, що не виключні для окремих користувачів і які можуть бути вироблені з меншими витратами спільними зусиллями, ніж кожним окремо. Дж. Б’юкенен запропонував принцип одностайності для ухвалення початкової конституції, проте високі витрати прийняття політичних рішень в умовах одностайності стоять на перешкоді його широкого використання, тому застосовують інший – принцип більшості. Використання його на практиці призвело до появи парадоксу голосування – суперечності, що виникає через те, що голосування на основі принципу простої більшості не виявляє справжніх переваг спільноти стосовно економічних благ. Дж. Б’юкенен вважав, що кейнсіанська модель порушила рівновагу політичних та економічних інтересів законодавців у Конгресі і призвела до того, що політичні фактори заважають економічним і стають домінуючими в бюджетно-податковій політиці держави. На жаль, це ми сьогодні спостерігаємо і в Україні. Виходом з такого становища, на думку Дж. Б’юкенена, є пошук інструментів, які взаємно пов’яжуть практику політичної та правової діяльності з економічними теоріями неокласиків. Щоб підтримати ефективність державного регулювання, слід говорити не про те, які засоби та підходи здаються пріоритетними (грошово-кредитні чи бюджетно-податкові), а кардинально удосконалити сам механізм прийняття рішень на політичному рівні. Потрібен більш оптимальний механізм розробки економічної політики.

Литература: 1. Бьюкенен Дж. М. Политика без романтики. Вехи экономической мысли. Экономика благосостояния и общественный выбор. Том 4 / Под общ. ред. А. П. Заостровцева. СПб: Экономическая школа. 2004. 2. Мороз В.М. Теорія суспільного вибору: компетенція політичного і економічного механізмів в системі трудових можливостей суспільства. Державне управління. 2018. Випуск 1(8). С. 163-173. 3. Федорейко В.С., Процків О.П. Теорія суспільного вибору і реалії приватизаційних процесів. Вісник економічної науки України. 2008. № 2(14). С. 149-152. 4. Шибаєва Н. В. Теоретичні засади регуляторної політики. Вісник ХНАУ. Серія : Економічні науки. 2014. № 3. С. 248-253.