Вступление:Поет Василь Махно свідомий своєї самодостатности. Адже це дає йому задоволення, безконечне перебирання теплих на дотик (зігрітих колишніми книжками та спогадами) слів, пророщування з них усе нових і нових верлібрів чи римованих неверлібрів. Так триває пошук первісної правдивої мови, яка дозволяє назвати те, що звичною філістерською прозою не назвеш. Окремі слова поглиблюються, переростають у священні символи цього поетичного світу – це, власне, і є ті вкрай напружені згустки сенсу, мандруючи серед яких, можна відшукати глибинну сутність цього світу. Окремі слова поступово вибудовують поету (і його читачам теж) затишні закапелки – театр, берег ріки, Чайна-таун, пивний бар «Gosser» – де зручно ховатися від негод і прикрощів світу. В цих затишних куточках можна зустріти парсуни давніх знайомих, що й собі пристали до цього острова – Антонич, Лорка, Щавурський, Одисей. Екіпаж аргонавтів не боїться мандрівки: тут вершиться поетичний епос, руно буде знайдено, а добрий старозавітній Бог пошле їм після всіх штормів як не голубку, то бодай сповнену медом бджолу.
Втім, поету нічого боятися потопи буденщини, адже його магічний амулет – плавник риби – це інструмент пізнання істини, запорука саморуху, а також символ прихованої влади над водою, а отже, й над поезією. Тому Василь Махно зі сторінки на сторінку продовжує укладати рядами спогади, настрої, метафори – і зайшовши на територію книжки, зустрічаєш його вірних преторіянців повсюди.
Втім, перший-ліпший прагматик (ну-от хоча б Рорті) зробив би у попередньому реченні наголос не на спогадах та настроях, а на «продовжує укладати». Що тепер потрібно, аби тебе вважали поетом уже зовсім модерним (аж постмодерним)? Найперше – інтертекст. Причому не лише оказійні натяки на Антонича (з лисицями та зеленими книгами), Лорку (зі всією іспаномовною екзотикою), Одисея (з мандрами та кораблями), і Щавурського, і Бродського, й Еліота, і Павича – потрібна тотальна інтертекстуальність, пронизаність іншим текстом аж до пронизливости, проступання іншого тексту крізь твій, як ото проступає верблюд у дедалі вужче вушко голки. Великий код також присутній тут повно: і вином, і апостолами, і галилейськими молодими. Мультикультуралізм? А звісно! Щоправда, прагматичний критик міг би закинути авторові зловживання зуживанням лише кількох (типово екзотичних?) культурних топосів: античність, китайськість, іспанськість, галичанськість. Ну все-таки – чому полковник, а не підполковник, і чому цезар, а не, скажімо, капудан-паша?
Недобрий прагматичний критик цинічно вважатиме, що він знає відповідь: це жадання класицистичних регалій, змова з раціо задля побудови щонайкращої з поетик, спрага естетизму як фетишу досконалости – не варто хвилюватися, це просто тиха смерть модерного, течії, котра більше не вірить у нові моря і звіряється перевіреним плавникам, укритим золотою кіркою раннього покласичення. До речі, як зауважить злий критикан, для повнішого розуміння збірки варто прочитати й усі інші книжки поета; тільки так можна буде відшукати свій шлях у цій географії пагорбів та долин, у цій феноменології самотности і схими. Автор навмисно (натякаючи і на важкий апостольський труд, і на безсмертну всесвітню мережу) плете цю безмежну сіть, на якій будуть і яскраві буйки потворного (адже ж і Бодлер, і Верхарн), і приховані гачки приватного. Нехороший, підступний омбрович запитає, чи варто з рядка в рядок натякати на свою обраність, не розуміючи, що то не Муза обирає поета, а сам поет обирає її як хобі на вільний час і психотерапію на час важкий.