Поняття та суть доказування. Предмет та мета доказування.

Содержание:Вступ 3 1. Поняття та суть доказування. 4 2. Предмет та мета доказування. 7 Висновки 11 Список використаної літератури 14

Вступление:Ефективність судочинства, що розуміється як відповідність його результатів у кожному конкретному випадку задачам, що встановлені законом може бути забезпечена тільки при всебічному, повному, об’єктивному дослідження обставин справи, що розглядається та розслідується. Швидке, повне розкриття злочинів, вирішення справ і в той же час превентивні засоби, виховання громадян в дусі неухильного виконання законів та правил співжиття – реалізація кожної з цих задач та свій сукупності передбачає необхідність перевірки та оцінки в кожному конкретному випадку великого об’єму різної фактичної інформації. Виходячи з цієї інформації, необхідно достовірно встановити обставини, що є предметом справи, і на цій основі застосовувати до конкретного випадку норми права, що встановлюють санкції та виховні профілактичні міри. Умовам та змісту дослідження властива і суттєва специфіка, яка відбиває специфіку предмета, який досліджується. Діяльність, що здійснюється у відповідності з вимогами закону зі збирання, перевірки та оцінки фактичних даних про обставини, достовірне встановлення яких необхідно для правильного вирішення справи, прийнято називати доказом правом. Доказування являє собою найважливішу складову частину правової діяльності, тому доказове право органічно входить в систему права. Норми, що встановлюють мету, порядок, межі, зміст дослідження суттєвих обставин справи, втілює загальні положення процесу та його окремих стадій, втілює загальні положення судочинства. Як бачимо, доказування є надзвичайно важливим питання правової діяльності в цілому, та у процесуальному законодавстві всіх галузей права, зокрема. Визначимо його значення через мету та предмет.

Выводы:У юридичній літературі проблеми доказування прийнято розглядати загальнотеоретично, безвідносно до окремих осіб, що беруть участь у справі. Такий підхід невиправданий у зв'язку з тим, що функція доказування покладається на різних суб'єктів, отже, потребує дослідження специфіка кожного з них. Основним способом пізнання фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Доказування є частиною всієї процесуальної діяльності з розгляду конкретної справи та охоплює дії із подання, збирання та дослідження доказів, а також їх оцінки. Подають докази сторони та інші особи, що беруть участь у справі, і їх право на це є одним з найважливіших процесуальних прав. Перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені та отримані. У зв'язку з цим, проблема пошуку доказів має практичний характер та повинна розглядатися в межах доказування. Таким чином, система доказування повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів. Перша є підготовчою стадією доказування, а друга — його здійсненням. На першому етапі формується предмет доказування та визначаються його межі, здійснюється пошук та систематизація доказів. На другому відбувається збирання в формі подання доказів, участь у їх дослідженні та оцінці. Для правильного вирішення будь-якої справи суд мусить з'ясувати всі юридичні факти, що мають значення, тобто визначити предмет та межі доказування. Склад фактів, що є предметом доказування, для кожної справи різний. Суд визначає його, виходячи з вимог та заперечень сторін, керуючись нормами матеріального права, які мають застосовуватись. Питання про предмет та мету доказування розглядається безвідносно до конкретних учасників процесу. Тому відсутність зв'язку між процесуальним статусом суб'єкта доказування і формулюванням ним предмета доказування є недоліком, зважаючи на те, що є відмінності у здійсненні доказування сторонами, прокурором, представником та ін. Якщо, наприклад, порівняти функції прокурора та адвоката-представника в цивільному процесі, то необхідно зазначити, що функція прокурора на відміну від адвоката-представника не є односторонньою. Прокурор у певних випадках зобов'язаний відмовлятися від підтримання позову — представник не має права це робити; прокурор виконує державно-правову функцію, залишається представником системи прокуратури, а тому зобов'язаний реагувати на будь-які порушення законів — на адвоката-представника такий обов'язок не покладається: він представляє інтереси свого довірителя і діє в межах, що не суперечать цим інтересам. Крім того, прокурор зобов'язаний опротестувати незаконне рішення (ухвалу) суду незалежно від того, відповідає воно чи не відповідає інтересам особи, на користь якої пред'явлений позов. Адвокат і в цьому обмежений прийнятим дорученням. Отже, з процесуального становища прокурора у змагальному процесі правомірно зробити висновок про рівність його прав із правами інших учасників процесу доказування, немає жодних підстав для висновку про рівність інших повноважень, зокрема обов'язків сторін. У цивільному процесі змагальність сторін, потіснивши активність суду, не впливає на визначення мети та предмету доказування. Питання про це вирішує суд. Отже, творчо використовуючи обидва джерела формування предмета доказування — основа позову та норми права, прокурор має можливість точно сформулювати предмет доказування, що дозволить йому ефективно проводити доказування у цивільній справі. Процес пошуку (фіксації, отримання) фактичних даних у конкретній є досить складним. Першою формою виявлення доказів є: звернення громадян, юридичних осіб та бесіда з ними; виявлення порушень закону при виданні актів органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, а також у разі порушення засад конституційного ладу, суспільного життя, права власності, економічної, екологічної, інформаційної безпеки держави тощо. Іншою формою виявлення доказів, необхідно вважати: витребування від юридичних та фізичних осіб необхідних матеріалів, документів, рішень, розпоряджень, інструкцій, наказів, протоколів, статистичних даних, актів ревізій, перевірок, висновків спеціалістів тощо; виклик до прокуратури посадових осіб та громадян для надання відповідних пояснень; вимоги щодо припинення протиправних дій; призначення ревізії, експертизи, перевірки, залучення для цього фахівців тощо (ст. 66 КПК). Усі вищевикладені питання вимагають глибокого вивчення у новому ракурсі — з огляду на розширення та розвиток теорії доказів з урахуванням нової сучасності.. Нові тенденції мають бути враховані при розробці та прийнятті нового процесуального законодавства.

Литература:1. Нормативно-правові акти: 1. Кримінально-правовий кодекс України 2001 року. 2. Література: 1. Альперт С.А. Суб’єкти кримінального процесу. – Харьков, 1997. 2. Арсеньев В.Д. К вопросу о предмете и объекте доказывания по уголовным делам \\ Проблемы доказательственной деятельности по уголовным делам. - Красноярск: КТУ, 1987. 3. Бєлкін А.В. Теорія доказування: Навч.-методичний посібник. – М., 1999. - с.130. 4. Кокорев Л.Д. Кузнецов Н.П. Уголовный процесс: доказательства и доказывание. - Воронеж: ВГУ, 1995. 5. Тертишник В.М. Скинько С.В. Теорія доказів. – Харків, 1998. 6. Теория доказательств в уголовном процессе. \ Под ред. Н.В. Жогин, изд-е 2-е исправленное и дополненное. - М.: Юридическая литература, 1973. 7. Філін Д. Процесуальне становище особи щодо якої порушено кримінальну справу. – Право України, 2003, - №7. 8. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. -Казань, 1976. 9. Элез И. Единство практического и теоретического в доказательстве истины. В кн.: Проблемы научного метода. - М.: Наука, 1964. - с.140.