Суспільний прогрес та його періодизація

Содержание:ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. Технологічні способи виробництва–етапи людської цивілізації. 5 РОЗДІЛ 2. Соціальні підходи до розвитку людського суспільства 14 РОЗДІЛ 3. Механізм цивілізаційного та формаційного підходів до вивчення суспільного прогресу 21 ВИСНОВКИ 27 Список використаної літератури. 33

Вступление:Актуальність теми. Питання про суспільний прогрес не нове. Воно зачіпалося й спеціально розглядалося багатьма мислителями - від Тюрго й Кондорсе до Тойнбі і Ясперса. Вони по-різному трактували суспільний прогрес, сам підхід до його розгляду був у них не однаковий. Специфіка філософського знання така, що філософські проблеми не можуть бути вирішені один раз і раз назавжди. Вони знову й знову встають у процесі розвитку суспільства, людства й вимагають нового осмислення, здобуваючи більшу важливість на переломних етапах історії. Особливо це відноситься до проблем, що прямо зачіпають життя й розвиток суспільства. До числа останніх належить і проблема, пов'язана із трактуванням суспільного прогресу. Суспільний прогрес є, насамперед, певна ідея. Питання полягає в тому, яка реальність, що стоїть за цією ідеєю? Усяка ідея має свою історію - вона колись виникла, а потім, можливо, перетерплювала певну трансформацію. І історія ідеї, особливо її виникнення, звичайно проливає світло на природу живильної її реальності. Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення рушійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визначення його матеріальних засад і ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різних форм власності та державного регулювання господарської системи. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходиться в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку. Об`єкт дослідження- обєктом дослідження є теорії суспільного прогресу Предмет дослідження- періодизація суспільного прогресу Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є дослідження суспільного прогресу та його періодизації. Для досягнення мети потрібно виконати наступні задачі: - розглянути технологічні способи виробництва–етапи людської цивілізації. - дослідити соціальні підходи до розвитку людського суспільства - проаналізувати механізм цивілізаційного та формаційного підходів до вивчення суспільного прогресу

Выводы:Метою дослідження було дослідження суспільного прогресу та його періодизації. Для досягнення мети були виконані наступні задачі та зроблено такі висновки: - розглянуто технологічні способи виробництва–етапи людської цивілізації. Видатний американський етнограф Л. Г. Морган (1818-1881) у книзі "Первісне суспільство", створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської цивілізації - епоху дикості, варварства і цивілізованості. Люди, які жили в період перших двох епох, споживали переважно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення такого споживання. Сучасна філософська думка пішла в бік укрупнення виділюваних етапів. Виділяють: 1) традиційне суспільство (докапіталістичне), 2) капіталістичне суспільство (включає ранню, перехідну форму індустріального суспільства, що зародилася в XVII - XVIII століттях у Західній Європі, а також індустріальне суспільство, починаючи із середини XIX століття), 3) постіндустріальне суспільство (з 60-х років ХХ століття). Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Дракер виділяє два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне — вільне й соціалістичне — рабське. У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон. Концепція «постіндустріального суспільства». Термін «постіндустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку XX ст. Цей термін він пов'язував із майбутнім суспільством, яке настане «після краху індустріалізму». Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в 70-х pp. і пов'язаний з ім'ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. З теоріями соціальної трансформації капіталізму змикається теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення». Зарубіжні економісти, прихильники цієї теорії, стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь «змішане суспільство». Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем. - досліджено соціальні підходи до розвитку людського суспільства В історії соціальної думки в принципі існували чотири теорії, що оцінюють спрямованість і якість соціального розвитку людського суспільства. Це теорії прогресу, регресу, циклічного розвитку (круговороту) і маятникового розвитку. Останню теорію можна вважати різновидом попередньої, тому що маятниковий рух становить частину або різновид колоподібного. У численних міфах стародавності присутня ідея про те, що суспільство деградує, тобто розвивається регресивно. Ця ідея регресу представлена, зокрема, у давньогрецькому міфі про послідовну зміну століть: золотого, срібного, мідного й залізного. Взагалі уявлення про розвиток по спаднню було досить поширене в античності. Середньовічна європейська свідомість, як повсякденна, так і теоретична (переважно теологічна), орієнтована головним чином на минуле. Вчення відносно майбутнього порятунку, досконалості, “тисячолітнього царства” Бога й праведників (хіліазм) найчастіше являли собою не констатації історичного процесу, а саме віру в майбутнє торжество певного ідеалу (порятунку, справедливості й т.д.). Правда, історики соціальної думки знаходять елементи концепції прогресу й у середні століття. Наприклад, італійський мислитель Іоахім Флорський (Калабрійський) зображував всесвітню історію як послідовну зміну трьох епох, що втілюють членів святої Трійці: Батька, Сина й Святого Духа; кожна наступна епоха є необхідним етапом удосконалювання людства, що на третьому етапі досягає повної духовної волі, справедливості й миру. Але віра в соціальний прогрес у цілому не характерна не тільки для середньовіччя, але й для мислителів нового часу аж до XVIII в. Першим, хто сформулював і обґрунтував раціоналістичну теорію прогресу, був Анн Робер Тюрго. Він стверджував, що на відміну від природи, де панують незмінні закони, повторюваність і круговорот однакових явищ, світ людей - це мир мінливості й новизни. Всі епохи зв'язані між собою ланцюгом причин і слідств; знаки мови й писемності дають можливість людям передавати знання від покоління до покоління; скарбниця цих знань постійно збільшується завдяки новим відкриттям. Людський рід, згідно Тюрго, розглянутий з філософської точки зору, з моменту свого виникнення виступає як нескінченне ціле, що, подібно індивідові, перебуває спочатку в дитинстві, а потім прогресивно розвивається. Найбільш розгорнуту й закінчену форму раціоналістична теорія прогресу одержала у творі французького філософа, математика й політичного діяча Жан-Антуана Кондорсе. Кондорсе виходив з положення про безмежність можливостей людського розуму й здатності людини до досконалості. З іншого боку, і природа не встановлює ніяких границь для цих безмежних потенцій людини, реалізація яких може зупинитися тільки із припиненням існування нашої планети. Взагалі віра в прогрес, що виступав у формі знання про прогрес, постійно надихала попередників, піонерів і засновників соціології. Без уявлення про те, що суспільство вдосконалюється, у них не могла б виникнути думка про те, що його можна вдосконалити. А без цієї думки, у свою чергу, ідея досліджувати суспільство й розробляти науку про нього здалася б їм і навколишньому безплідним заняттям, у найкращому разі грою. Раціоналістична теорія прогресу служила для них джерелом не тільки соціального, але й пізнавального оптимізму, вселяючи віру в те, що суспільство може бути пізнано раціональними засобами. Ця теорія обґрунтовувала й зв'язки й спадкоємності різних соціологічних поданнь про тимчасові суспільства і суспільних станів, причинної обумовленості соціальних явищ. Нарешті, через поняття прогресу в соціологію на її доісторичній і ранньоісторичній фазах впроваджувалися дуже важливі для її майбутнього ідеї історизму, соціальної еволюції, соціальної динаміки, соціального процесу, соціальної зміни, соціальної інновації й т.п. Правда, раціоналістична теорія прогресу містила, безсумнівно, і ряд вад, згодом осмислених в історії соціології. Саме поняття прогресу носить значною мірою оцінний, нормативний характер, тому піонери соціологічної думки прагнули давати йому чисто описове трактування, усуваючи з нього ті значення, які змушували думати про більшу або меншу досконалість певних суспільств і суспільних станів. Але в них це не дуже добре виходило, і оцінний елемент у понятті прогресу продовжував бути присутнім, явно або неявно. Соціальна дійсність у ХIХ-ХХ вв. не підтверджувала оптимістичних очікувань, укладених у прогрегресистському світогляді. Нарешті, поняття прогресу, так само як і поняття соціального закону, містило в собі неабияку дозу фаталізму. Пророкуючи майбутнє “золоте століття” , що відповідно до закону прогресу неминуче наступить, попередники й піонери соціології найчастіше відчували себе не стільки вченими, скільки пророками й навіть рятівниками людства, покликаними прискорити прийдешнє, більше щасливе, більше “прогресивне” становище. Люди в такій інтерпретації виявлялися не більш, ніж “знаряддям” прогресу. Не дивно, що теорія суспільного прогресу, що стимулювала виникнення соціології, досить рано стала зазнавати різнобічної критики в тій самій науці, що ця теорія у відомому значенні породила Проте, раціоналістична ідея прогресу була важливим і необхідним етапом у становленні соціології. Те ж саме відноситься й до більше широкої ідеї соціального закону. Поняття “закон” було ґрунтовно дискредитоване в історії соціології тим, що воно часто трактувалося з позицій натуралізму, наївного й плоского детермінізму й фаталізму. Закон стали розуміти як вираження “історичної необхідності”, однієї з найпоширеніших і небезпечних філолофсько-історичних і соціологічних фікцій нового й новітнього часу. Ідея соціального закону мала винятково важливе значення для виникнення й становлення соціології як науки. Адже відповідно до цієї ідеї, соціальні явища, так само як і природні, не піддаються довільному маніпулюванню; вони досить міцні й стійкі, тому управляти ними можна лише в обмежених межах і тільки опираючись на них самих; їм властиві просторова й тимчасова впорядкованість, доступна раціональному збагненню. - проаналізовано механізм цивілізаційного та формаційного підходів до вивчення суспільного прогресу. Відповідно до формаційного підходу, представниками якого були К. Маркс, Ф. Енгельс, В.И. Ленін і ін., суспільство у своєму розвитку проходить через певні, що поміняють один одного етапи – суспільно-економічні формації – первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну. формаційний підхід виходить із того, що розвиток суспільства, різних країн і народів іде по певних щаблях: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і комунізм. В основі цього процесу лежать зміни, що відбуваються в сфері виробництва. Прихильники формаційного підходу вважають, що провідну роль у суспільному розвитку грають історичні закономірності, об'єктивні закони, у рамках яких і діє людина. Суспільство неухильно рухається по шляху прогресу, оскільки кожна наступна суспільно-економічна формація прогресивніша за попередню. Прогрес же пов'язаний з удосконалюванням продуктивних сил і виробничих відносин. У формаційного підходу є свої недоліки. Як показує історія, далеко не всі країни вписуються в ту “струнку” схему, що запропонували прихильники цього підходу. Наприклад, у багатьох країнах не було рабовласницької суспільно-економічної формації. А що стосується країн Сходу, той їхній історичний розвиток взагалі було своєрідним (для рішення цього протиріччя К. Маркс придумав поняття “азіатський спосіб виробництва”). Крім того, як ми бачимо, формаційний підхід під всі складні суспільні процеси підводить економічну основу, що не завжди коректно, а також відсуває роль людського фактору в історії на другий план, віддаючи пріоритет об'єктивним законам. Існують різні теорії цивілізації. Серед них можна виділити два основні різновиди. Теорії стадіального розвитку цивілізації (К. Ясперс, П. Сорокін, У. Ростоу, О. Тофлер і ін.) розглядають цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому виділяються певні етапи (стадії). Цей процес почався в далекій давнині, коли людство перейшло від первісності до цивілізованості. Він триває й у наші дні. За цей час відбулися великі суспільні зміни, які торкнулися соціально-економічні, політичних відносин, культурну сферу. Теорії локальних (локальний з панцира. - “місцевий”) цивілізацій (Н.Я. Данилевський, А. Тойнбі) виходять із того, що існують окремі цивілізації, більші історичні спільності, які займають певну територію й мають свої особливості соціально-економічного, політичного й культурного розвитку. Обидві теорії - стадіальна і локальна - дають можливість по-різному побачити історію. У стадіальній теорії на перший план виходить загальне - єдині для всього людства закони розвитку. У теорії локальних цивілізацій - індивідуальне, розмаїтість історичного процесу. У цілому, цивілізаційний підхід представляє людину провідним творцем історії, велика увага приділяє духовним факторам розвитку суспільства, унікальності історії окремих суспільств, країн і народів. Прогрес відносний. Наприклад, він може торкатися економіки, і в той же час застосовувати це поняття стосовно духовної сфери можна дуже обмежено.

Литература:1. Арон Реймон. Избранное: Введение в философию истории — М.; Спб.: PerSe: Унив. кн., 2000. — 543с. 2. Бойченко І.В. Філософія історії. – К., 2000. 3. Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії // Філософія: Курс лекцій. – К., 1993. 4. Гошовський М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній філософії. – К., 1993. 5. Димитрова Л.М. Філософія історії: від Полібія до Л.Гумильова — К., 1997. — 200 с. 6. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В.Д.Базилевича.— К.: Знання-Прес, 2006. — 615с. 7. Келле В. Ж. Соотношение формационного и цивилизационного подходов к анализу исторического процесса // Цивилизации. — М., 1993. — Вып.2. — С. 26–34. 8. Кукурудза І.І. Актуальні проблеми політичної економіки — Черкаси, 2002. — 183 с. 9. Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.13. 10. Мельник Л. Ю., Макаренко П. М. Політична економія— Д.: Пороги, 2005. — 430 с. 11. Мочерний С.В. Політекономія— К.: Вікар, 2005. — 386 с. 12. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 1996. 13. Павловський В. Суспільний прогрес, регрес і стагнація: діалектика їх взаємодії // Вісн. Київ. нац. торг-екон. ун-ту. - 2005. - № 4. - С.102-111. 14. Папава В.Г., Беридзе Т. А. Очерки политической экономии посткоммунистического капитализма — М.: Дело и Сервис, 2005. — 287 с. 15. Політична економія/ Ред. Рибалкін В.О.— К.: Академвидав, 2004. — 671с. 16. Попков В.В. А.Тойнби, К.Ясперс: духовные истоки социально-исторических перемен. — Одеса: Астропринт, 1999. — 13 с. 17. Пушкаренко П. І. Основи макроекономіки: політекономічний аспект — Суми: Унів. кн., 2004. — 198 с. 18. Романенко О. В. Економічна сфера суспільства як предмет некласичного соціально-філософського осмислення: версії Ростоу та Арона // Мультиверсум. Філософський альманах. — К., 2001. — Вип.24. — С.196–205. 19. Тойнби А.Дж. Постижение истории: Избранное / Пер. с англ. Е.Д.Жаркова; Под ред. В.И.Уколовой, Д.Э.Харитоновича. — М.: Айрис пресс, 2003. — 521 с. 20. Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО «Наука», 1993. — 584 с. 21. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории / Пер. с нем. М.И.Левиной;— М.: Республика, 1994. — 527 с. 22. Ящук Т. І. Філософія історії— К.: Либідь, 2004. — 534 с.