Характеристика спростування як логічної процедури

Содержание:Вступ 3 1. Поняття спростування 4 2. Аргументи при спростуванні 9 Висновки 17 Список використаної літератури 21

Вступление:Правильне мислення характеризується чіткою визначеністю, послідовністю, неодмінною умовою чого є не-суперечливість і доказовість. Логічною основою необхідності доказового мислення є закон достатньої підстави, який не лише дозволяє, а й змушує людину сумніватися в істинності пропонованих їй думок. Згідно з цим законом достовірними можна вважати лише обґрунтовані, доведені думки, істинність яких встановлена. Про необхідність доказового мислення свідчить практика. У наш час доказовість мислення набуває якісно нового значення. Це пояснюється потребою викорінення виробленої впродовж десятиліть звички вірити «на слово» так званим класикам, поширенням різноманітних марновірств. До того ж у деяких галузях виробництва (ядерне, хімічне) надзвичайно небезпечно використовувати недостовірні знання, ігнорувати найменші можливості збою техніки. Говорячи про надійну й безаварійну роботу атомних станцій, академік Б. Патон зазначав, що навіть звичайна оцінка типу «ймовірність відмови системи протягом року дорівнює 0,001» вже не може влаштовувати, бо, як сумно жартують системотехніки, «навіть найбільш малоймовірна подія колись обов'язково відбудеться». Поняття «доведення» використовується в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні під доведенням розуміють і власне доведення, і спростування (будуючи спростування, опонент змушений доводити, наводити доводи, аргументи). Але не достатньо мати неспростовні думки, потрібно продемонструвати їх істинність, доцільність, відстояти їх. Саме цій меті служить доведення.

Выводы:Спростування — обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації. Відповідно розрізняють три види спростування: — спростування шляхом критики тези; — спростування шляхом критики аргументів; — спростування шляхом критики демонстрації. Скорочено: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації; або: критика тези, критика аргументів, критика демонстрації. Спростування шляхом критики тези — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності правилам стосовно тези. Встановлення невизначеності тези, факту її підміни або того, що положення, яке проголошене тезою, не потребує доведення, є одним із спростувань тези. Та найпереконливішим видом спростування тези (і будь-якого спростування) є обґрунтування її хибності. Цей вид спростування здійснюється такими двома способами: шляхом обґрунтування істинності антитези і «зведенням до абсурду». Спростування шляхом обґрунтування істинності антитези здійснюється так: формулюють суперечне тезі судження, встановлюють його істинність, а потім, вдаючись до закону виключеного третього, роблять висновок про хибність тези. Наприклад, потрібно спростувати тезу «Всі модуси силогізму, які не суперечать правилам засновків, є правильними». Формулюємо антитезу: «Хибно, що всі модуси, які не суперечать правилам засновків, є правильними». Мовою традиційної логіки ця антитеза набуває такого вигляду: «Деякі модуси, що не суперечать правилам засновків, не належать до правильних». Щоб довести істинність цього положення (антитези), досить виявити один неправильний модус, який не суперечить правилам засновків. Ніхто не стане заперечувати, що модус ІЕО не суперечить жодному правилу засновків (тут немає двох заперечних або двох часткових засновків, з яких не можна зробити ніякого висновку; є один заперечний засновок, але й висновок, як вимагає відповідне правило засновків, теж заперечний; є один частковий засновок, але й висновок, як вимагає інше правило засновків, теж частковий). Проте цей модус все-таки неправильний, оскільки суперечить правилам термінів і фігур. Цю думку можна було б детально обґрунтувати. Та для цього досить вказати лише на те, що за якою б фігурою ми не побудували силогізм, до складу якого входять судження ІЕО (саме в такій послідовності), він буде суперечити правилу крайнього терміна. Річ у тім, що в більшому засновку (/) суб'єкт і предикат є нерозподіленими. У висновку ж то один, то другий (суб'єкт за другою і четвертою фігурами та предикат за першою і третьою) з цих термінів займає місце предиката заперечного судження, а отже, стає розподіленим. А це суперечить правилу крайнього терміна. Обґрунтувавши думку, що існує принаймні один такий модус, який не суперечить правилам засновків і водночас не належить до правильних, ми тим самим опосередковано довели, що проголошена теза («Всі модуси, які не суперечать правилам засновків, є правильними») хибна. Спростування шляхом зведення до абсурду — виведення із спростовуваної тези наслідків, які суперечать дійсності безпосередньо або опосередковано (тобто не узгоджуються із загальновизнаними істинними і достовірними положеннями). Будуючи спростування способом зведення до абсурду, припускають істинність тези, що спростовується; з цієї тези виводять наслідки, прагнучи вивести саме хибний наслідок. Якщо вдасться вивести хибний наслідок, то за відомим правилом умовно-категоричного умовиводу визнається хибність підстави, роль якої виконує спростовувана теза. Наприклад, громадянин А. зізнався в скоєні певного злочину, до якого він не причетний. Спростовуючи це зізнання (тезу), його тимчасово визнали істинним. Звідси випливало, що в час споєння злочину А. перебував на місці споєння злочину. Проте це суперечило дійсності, оскільки за півгодини до того часу, коли стався названий злочин, А. перебував за тисячі кілометрів від міста, в якому його було скоєно. Із хибності наслідку («Громадянин А. перебував у час споєння злочину на місці його споєння») випливає хибність підстави, тобто хибність судження «Цей злочин скоїв А.». Спростування шляхом критики аргументів — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності, наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не перебувають у необхідному зв'язку з тезою. Наведення прикладів спростувань, у яких мають місце хибні аргументи пропонента (автора доведення), не викликає особливих труднощів. Прикладом недостовірних аргументів можуть бути положення, що є висновками неповної індукції чи аналогії. Щоб навести приклад доведення, де аргументами є судження, з яких не випливає висновок, що збігається з пропонованою тезою, можна вдатися до наведення ситуацій, в яких звертаються до аргументів типу «сам сказав», «аргумент до гаманця», «аргумент кийком» тощо. Спростування шляхом критики демонстрації — обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення неспроможності зв'язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення. Складність побудови цього виду спростувань полягає в тому, що необхідною умовою оперативного та ефективного його використання є знання всіх видів умовиводів, їх структури і правил, а простота — в тому, що логічна наука детально проаналізувала відомі людству форми умовиводів, і кожна людина спроможна опанувати ці секрети побудови міркувань (для порівняння зазначмо, що жодна людина не може претендувати на..., скажімо, здатність відрізняти будь-які істинні аргументи від хибних). Критика аргументів і демонстрації є слабкими формами спростування, оскільки виявлення недосконалості аргументів чи демонстрації (або і того, й іншого) не є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідну тезу хибною. Найпереконливішим видом спростування є обґрунтування опонентом (тим, хто спростовує доведення пропонента) хибності тези. Софізми і паралогізми, парадокси та антиномії Суперечки (які відбуваються у формі доведень і спростувань) посідають істотне місце в житті суспільства й окремих людей. Нерідко вони стосуються корінних проблем буття, життєво важливих інтересів людей, а тому й ведуться не завжди мирно, дозволеними засобами, не завжди узгоджуються з вимогами логіки, нормами моралі й навіть права. У процесі суперечок трапляються численні фактичні й логічні помилки — софізми та паралогізми. Софізм — логічна помилка, якої свідомо, навмисне припускаються в процесі суперечки. Паралогізм — логічна помилка, якої несвідомо, ненавмисне припускаються в процесі суперечки. У паралогізмах трапляються помилки переважно того ж типу, що й у софізмах, у них порушуються ті самі закони і правила логіки. Тому розрізнити їх непросто. Важко здогадатися, наприклад, софізм це чи паралогізм, у ситуації, коли ваш опонент надмірно, як вам здається, уточнює вашу тезу, звинувачує вас у неточному і неясному її формулюванні тощо. За такої ситуації існує можливість, що низька логічна культура опонента не дає йому змоги однозначно зрозуміти чітко сформульовану вами тезу. Проте може статися і так, що ваш опонент просто затягує час, тобто вдається до відомих софістичних засобів.

Литература:1. Брюшинкин В.Н. Практический курс логики для гуманитариев. ? М., 1996. 2. Гвоздик О.И. Логика. ? К., 1994. 3. ГетмановаА.Д. Логика. ? М., 1995. 4. Жерсбкін В.Є. Логіка. ? Х.-К., 1998. 5. Иванов Е.А. Логика. ? М., 1996. 6. Івін О.А. Логіка. ? К., 1996. 7. Кириллов В.И., Старченко А.А. Логика. ? М., 1995. 8. Конверський А.Є. Логіка. ? К., 1998. 9. Марценюк С.П. Логіка. ? К.,1993. 10. Пикифоров А.Л. Общедоступная и увлекательная книга по логике. ? М., 1995. 11. Переверзев В.Н. Логистика: справочная книга по логике. ? Минск, 1995. 12. Тотфул М.Г. Логіка: посібник. ? К., 2002. ? 368с. 13. Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К., 1996. 14. Хоменко І.В. Логіка-юристам. К., 1997.