Яворская Н.В. из истории искусствоведения о французком искусстве Х1Х – ХХ веков работы разных лет 1987 г.

Содержание:Вступ 3 Розділ 1. Французький класицизм першої третини XIX століття 5 Розділ 2. Романтизм 20-30-х років XIX століття 10 Розділ 3. Реалізм XIX століття у Франції 15 Розділ 4. Імпресіонізм та постімпресіонізм: особливості становлення та розвитку у французькому мистецтві 19 Висновки 25 Список використаної літератури 27

Вступление:Промисловим переворотом в Англії XVIII сторіччя і Французькою буржуазною революцією 1789–1794 рр. був встановлений початок епосі капіталізму в Європі. Це нова епоха і в європейській художній культурі. У міру розвитку капіталізму однієї з головних тем в творчості великих художників стає розкриття трагічних суперечностей між гармонійною особою і потворними соціальними відносинами в капіталістичному суспільстві. Ставляться «наболілі питання сучасності», дається оцінка і виноситься вирок сучасному суспільству. Людська особа зображається у всьому складному взаємозв'язку зі світом, а визначення місця людини в суспільно-соціальному житті стає одним з головних питань творів мистецтва. Відкритий зв'язок творчості великих передових художників з суспільно-політичною боротьбою – характерна риса культури XIX – ХХ сторіччя. Це виявилося в прагненні до віддзеркалення основних суспільних суперечностей часу, створенню образів, пов'язаних з національно-визвольною і революційною боротьбою своєї епохи. На думку Н.В. Яворської, є ще одна особливість мистецтва цієї пори. Тепер, при всебічному обміні і всесторонній залежності народів як в області матеріального, так і в області духовного виробництва, художні течії дуже швидко розповсюджуються по всьому світу. Як правило, кожний новий напрям мистецтва XIX ст. народжується у Франції і тому логічно прослідити їх еволюцію на французькому ґрунті. Але універсалізм в художній сфері, як і в інших, неминуче призводить до втрати стилістичної цілісності. Класицизм – останній великий стиль, властивий і архітектурі, і живопису, і пластиці. Дуже скоро по всій Європі починається розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала еклектика. В живописі і скульптурі разом з класицизмом, який все більш набуває риси академічної схеми, з 20-х років ХІХ ст. народжується сильний романтичний напрям; з 40-х років зусиллями таких майстрів, як Курбе і Дом’є, розвивається реалізм, підтриманий настроями, пов'язаними із загальним підйомом пролетарського руху. З останньої третини XIX ст., після падіння Паризької Комуни, в переломний для західноєвропейського реалізму час, позиції академізму знов зміцнюються, він стає офіційним мистецтвом, що виражає смаки урядових кіл. Але в середовищі передової інтелігенції мистецтво «школи», як іменується академізм, знаходить різку опозицію. Складання імпресіонізму саме по собі природна реакція на академізм. Імпресіонізм зміняється неоімпресіонізмом. Але вже художники, умовно з'єднані в групу постімпресіоністів, – Ван Гог, Гоген і Сезанн – жодним чином не представляють єдиної течії в мистецтві, бо в другій половині XIX ст., з загостренням суперечностей капіталістичного світу, на зміну цільним художнім течіям приходять в мистецтво великі творчі індивідуальності, кожна з яких затверджує свої закони творчості, має свою художню систему. Ці суперечності і антагонізм в мистецтві до початку XX в. досягають крайнього ступеня. Між художником і середовищем виникає повне відчуження, повна ізоляція і нерозуміння, свідоцтво трагічних рис розкладання культури. На загальному мало сприяючому для творчості тлі виникають фігури великих майстрів, що створюють справді великі твори, без яких неможливо зрозуміти і представити подальший розвиток мистецтва. Стаючи свідками гострих соціальних конфліктів, а іноді і прямими учасниками революційних подій, вони створюють твори, що знаходяться в найтіснішому зв'язку з суспільним життям. Об’єктом нашого дослідження є мистецтвознавство як сукупність наук, які досліджують соціально-естетичну сутність, походження, закономірності розпитку, особливості і зміст видової специфіки мистецтва. Предмет аналізу – мистецтво Франції ХІХ-ХХ ст., його особливості й основні представники. Метою дослідження полягає у виявленні й характеристиці особливостей розвитку і становлення мистецтва Франції ХІХ-ХХ ст., виділенні етапів його становлення та основних представників.

Выводы:З останньої третини XVIII ст., нові вимоги життя викликали потреби і в новому мистецтві, новій мові, в нових виразних засобах. Захоплення античною культурою співпало з найнасущнішими вимогами мистецтва героїчного, яке створює образи, гідні наслідування. В живописі класицистичні тенденції виявляються найбільш яскраво. Знов в мистецтві висувається роль розуму як головного критерію в пізнанні прекрасного, знов мистецтво закликає перш за все виховувати в людині почуття обов'язку, громадянськості, служити ідеям державності, а не бути забавою і насолодою. Найяскравішим представником цього напряму у мистецтві Франції стає Жак Луї Давід. В його творчості, на думку Н.В.Яворської, античні традиції, естетика класицизму злилися з політичною боротьбою, органічно сплелися з політикою революції, це і дало новий стиль французькій культурі – «революційний класицизм». В перше десятиріччя XIX ст. позиції класицизму як провідного стилю в мистецтві були ще дуже сильні. До цього періоду відноситься становлення одного з провідних майстрів класичного напряму Жана Огюста Доменіка Енгра. Саме Енгру належало перетворити давидівський класицизм на академічне мистецтво, з яким вступили в протиборство романтики. Романтичний живопис у Франції виникає як опозиція класичній школі Давіда, академічному мистецтву, іменованому «школою» в цілому. Першим художником цього напряму був Теодор Жеріко – майстер героїчних монументальних форм, який з'єднав в своїй творчості і класичні риси, і риси самого романтизму, і, нарешті, могутній реалістичний початок. Художником, якому належало стати істинним вождем романтизму, був Ежен Делакруа, який точно відображає картини життя суспільства і часто надихається літературними сюжетами. Реалізм, як могутній художній рух, складається у Франції середині XIX сторіччя, який заявив про себе раніше всього в пейзажі, на перший погляд найвіддаленішому від суспільних бур і тенденційної спрямованості жанру і втілився у творах представників барбізонської школи. Говорячи про пейзажистів першої половини – середини XIX ст., не можна обійти мовчанням одного з найтонших майстрів французького пейзажу – Камілла Коро. Критичний реалізм як новий могутній художній напрям активно затверджує себе і в живописі жанровому. Його становлення в цій області пов'язано з ім'ям Гюстава Курбе. Всі історичні події, що відбувалися у Франції, починаючи з революцією 1830 р. і кінчаючи франко-прусською війною і Паризькою Комуною 1871 р., знайшли найяскравіше віддзеркалення в творчості одного з найбільших французьких художників Оноре Дом’є. Серед майстрів, що найбільш сильно відчули вплив живопису Делакруа, Курбе, Дом’є, були в основному художники, яких в історії мистецтва пов'язують з напрямом імпресіонізму і постімпресіонізму. Імпресіонізм виявився останнім етапом, який завершав реалістичну лінію розвитку французької художньої культури XIX сторіччя. Художники, яких в історії мистецтва іменують постімпресіоністами, – Сезанн, Ван Гог і Гоген – не були з'єднані ні загальною програмою, ні загальним методом. Їх сполучало лише відношення до імпресіоністів в часі, хоча вони і почали працювати паралельно з імпресіоністами. Насправді ж кожний з них є яскравою творчою індивідуальністю, кожний залишив свій власний слід в мистецтві.

Литература:1. Ильина Т.В. История искусств. Западно-европейское искусство. – М.: Высшая школа, 1983. – 125 с. 2. Гнедич П.П. Всеобщая история искусств. – М.: Эксмо, 2008. – 848 с. 3. Вентури Л. От Мане до Лотрека. – М., 1988. – 245 с. 4. Яворская Н.В. Из истории советского искусствоведения: О французском искусстве ХІХ-ХХ веков: Работы разных лет. – М.: Советский художник, 1987. – 245 с. 5. Яворская Н.В. Западно-европейская школа искусства ХІХ-ХХ в. – М.: Издательство Академии художеств СССР, 1962. – 78 с.