Інтертекст, інтертекстуальність як поняття сучасного текстознавства

Содержание:Вступ                                                                                                            3 1. Сутність та основні характеристики інтертексту, інтертеекстуальності          4 2. Інтертекст, інтертекстуальність як поняття сучасного текстознавства           7 Висновки                                                                                                     16 Список використаної літератури                                                                    17

Вступление:Сучасне дослідження художньої моделі світу письменника передбачає визначення міжтекстових зв’язків, або інтертекстуальності. Про актуальність такого роду аналізу свідчить тлумачення поняття “інтертексту”  В. Руднєвим  як основного способу побудови художнього тексту в мистецтві модернізму й постмодернізму, сутність якого полягає в тому, що текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів. Проте інтертекстуальність має відношення не лише до зазначених літературних напрямів, вона – явище прадавнє; запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже у Старому Завіті, а “чужі” слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження. Поняття “інтертекстуальність”, уведене до наукового обігу Юлією Кристевою і генетично пов’язане з роботами Михайла Бахтіна, стало визначальним у літературі постмодернізму. Теоретичні та практичні проблеми інтертекстуальності розроблені й плідно використовуються в роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського  та Н. Фатєєвої та багатьох інших.

Выводы:Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення: Поняття “інтертекстуальність”, уведене до наукового обігу Юлією Кристевою і генетично пов’язане з роботами Михайла Бахтіна, стало визначальним у літературі постмодернізму. Класичним визначенням понять “інтертекст” і “інтертекстуальність” сьогодні прийнято вважати тлумачення, що належить Р. Бартові: “Кожний текст  є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах: тексти попередньої культури й культури оточуючої. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо – всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту інтертекстуальність не може бути зведеною до проблеми джерел і впливів; вона являє собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, підсвідомих або автоматичних цитат, поданих без лапок”. За своїм визначенням, теорія інтертекстуальності займається дослідженнями тексту та засобів вербалізації всіх його міжтекстових стосунків. У цьому сенсі інтереси теорії інтертекстуальності перетинаються з інтересами лінгвістики, зокрема, сучасної лінгвістики тексту та лінгвостилістики, оскільки саме лінгвістика визначила текст як один з пріоритетних об’єктів дослідження. Лінгвістична теорія інтертекстуальності дозволяє підсилити дослідницький потенціал традиційної лінгвістики тексту та вийти на новий, комплексний рівень досліджень, розглядаючи механізми та контекст виробництва та активного існування тексту у тісному зв’язку з людським фактором у мові, когнітивними та комунікативними процесами. Інтертекстуальність тексту обумовлена, по-перше, його знаковою природою та, звідси, існуванням у системі аналогічних знаків, і водночас його антиреференційністю. Останню слід розуміти у тому сенсі, що текст як позначення знаходиться у набагато тісніших відносинах з іншими позначеннями, ніж з відповідним позначеним, та створює навколо себе інтертекстуальний простір і існує як точка перетину багатьох міжтекстових зв’язків. Текст, що розглядається як знак, більше не повинен вважатися контейнером ізольованого смислу, зараз це вузол потенційно нескінченної мережі міжтекстових відносин, системна відносна одиниця, для розуміння якої необхідно підключитися до широкої мережі відносин подібності та відмінності, котра складає мовну синхронію.

Литература:1.    Арнольд И.В. Объективность, субъективность и предвзятость в интерпретации художественного текста // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб. статей. – СПб.: СПбГУ, 1999. – С. 341–350. 2.    Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – С. 413–423. 3.    Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М., 1975. – C. 234–407. 4.    Жолковский А.К. Блуждающие сны: Из истории русского модернизма. Сборник статей. – М.: Советский писатель, 1992. – 432 с. 5.    Кристева Ю. Бахтин. Слово. Диалог и роман // Вестник Московского ун-та. Сер. 9. Филология. – 1995. – № 1. – С. 97–124. 6.    Лотман Ю.М. Культура и взрыв // Лотман Ю.М. Семиосфера. –  С.-Петербург: “Искусство–СПБ”, 2000. –  С. 112–146. 7.    Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века: Ключевые понятия и тексты. 2-е изд. – М.: Аграф, 1999. –  384 с. 8.    Ткачук О.М. Наратологічний словник. – Тернопіль: Астон, 2002. – 173 с. 9.    Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. – М.: Агар, 2000. – 280 с.