Філософія Нового часу

Содержание: Вступ 3 1. Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію у Декарта, Спінози та Лейбніца. 5 2. Сенсуалізм Дж. Берклі, скептицизм Д. Юма. 13 Висновки 22 Список використаної літератури 23

Вступление:Метафізика традиційно вважається принципово умоглядним знанням, пізнанням деякої надчуттєвої реальності, що виходить за межі чуттєвого досвіду. В розширенні наших суджень за межі всякого можливого досвіду, на думку Канта, якраз і полягає її головне завдання. Емпіризм, навпаки, обмежує пізнання межами досвіду, заперечує можливість розуму самостійно, без опертя на цей досвід формулювати наукові істини. І якщо звернутися до історії філософії, то можна побачити, що послідовний розвиток емпіризму, власне, і полягав у послідовному вилученні із наукового пізнання елементів метафізики. Про що свідчить, зокрема, еволюція британського емпіризму, в якому цей принцип набуває класичних форм свого вираження. Філософські вчення Д. Локка, Д. Берклі, Д. Юма, послідовність яких репрезентує цю еволюцію, демонструють щораз радикальнішу критику фундаментальних метафізичних понять, таких як субстанція, причина, необхідність тощо. З іншого боку, метафізика, з її претензіями на пізнання надчуттєвої реальності, у тій таки філософії нового часу була, як відомо, пов’язана з протилежним емпіризмові методологічним напрямком – раціоналізмом. Творці класичних метафізичних систем: Декарт, Спіноза, Ляйбніц, водночас є представниками новоєвропейського раціоналізму. І якщо емпіризм відкидає метафізику, то раціоналізм навпаки потребує її. Річ не тільки в тому, що метафізика, як висловлювався Кант, є природною схильністю розуму, а її проблеми, власне, і є завданням, яке ставить перед собою цей розум за межами досвіду, річ також у тому, що метафізика, з іншого боку, слугує необхідним обґрунтуванням раціоналістичної методології. Ця методологія, як відомо, була досить амбітною спробою засобами самої тільки логіки, без апеляції до чуттєвого досвіду побудувати всеохопну систему достовірного знання, вивести його з деяких загальних принципів, або, інакше, всю науку представити як єдину, дедуктивно побудовану систему. Ясна річ, що таке розуміння науки і природи наукового методу було досить сильною ідеалізацією і, отже, потребувало солідної філософської (метафізичної) підтримки або, як зараз модно висловлюватися, легітимації засобами філософії. Скажімо, раціоналізм Декарта, його вчення про метод, зависає у повітрі, втрачає під собою ґрунт без опертя на відповідну метафізику. Правила методу Декарта без опертя на самодостовірність Cogito і, далі, на правдивість Бога втрачають значення правил об’єктивного пізнання світу. Головна передумова раціоналізму - принцип тотожності мислення і буття, логічних і онтологічних зв’язків, сформульована з класичною ясністю Б. Спінозою у його відомому положенні про те, що “порядок ідей той самий, що і порядок ідей”, потребувала саме метафізичного обґрунтування, оскільки містила в собі певні онтологічні припущення. Вона торкалася не стільки психологічних і формально-логічних аспектів пізнавальної діяльності, на чому, до речі, завжди роблять акцент представники емпіризму, скільки змістовних, пов’язаних із самою сутністю досліджуваної реальності. Декарт, Спіноза, Ляйбніц, кожний по-своєму, давали таке метафізичне обґрунтування. І головну роль у них, як відомо, відіграє Бог: правдивість Бога у Декарта, вчення про єдину субстанцію-Бога у Спінози, принцип наперед установленої гармонії у Ляйбніца. Все це – різні варіанти такого обґрунтування, без якого вся раціоналістична конструкція світу та його пізнання стає недійсною. Звідси, до речі, стає зрозумілим, яке значення можуть мати для позитивної науки всі ці “божественні предмети”, як іронічно про них висловлювався К.Маркс в своєму нарисі історичного розвитку нової філософії.

Выводы:Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Литература: Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970. – Т. 2. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу XVII-XVIII ст. – К., 1998. Історія філософії /За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002. Кузнецов В.М., Мировский Б.В., Грязнов А.Ф. Западноевропейская философия XVIII века. – М., 1986. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. – М., 1974. Философия эпохи ранних буржуазных революций. – М., 1983. Філософія /Причепій Є.М. та ін. – К., 2001.