Выводы:ВИСНОВКИ Отже, викладемо загальні підсумки дипломної роботи: У дипломній роботі проведене дослідження меценатської та суспільної діяльності лівобережних дворян Тарновських у ХІХ ст., доведена значна роль родини Тарновських у суспільному та культурному житті України ХІХ ст., допомозі молодим талановитим українцям. Нами у ході написання дипломної роботи проаналізований рід Тарновських, їх родинні зв’язки з іншими родинами; показано значний вплив Тарновських на становлення медицини (І.М. та В.М. Тарновські), освіти (В.П. Тарновська), колекціонування (В.В. Тарновський – молодший, М.Я. Тарновський), досліджено меценатську діяльність Тарновських. Ми побачили, що прізвище Тарновський сьогодні відоме небагатьом. Проте в Чернігівському історичному музеї (в 1902 він називався музеєм імені Тарновських) і досі зберігаються малюнки, автографи, рукописи Тараса Шевченка – майже 800 експонатів, зібрані Василем Тарновським у XIX столітті. Серед джерельних баз, з яких ми можемо дізнаватися про рід Тарновських та їх діяльність, є спогади М.В. Тарновського – родича родини Тарновських, який виріс у маєтку Качанівка. З його спогадів ми дізнаємося про деякі аспекти із життя відомого роду. Наприклад, М. Тарновський, племінник останнього власника Качанівки В. Тарновського-молодшого, писав у журналі “Столица и усадьба” про Григорія Степановича Тарновського як про великого шанувальника і знавця мистецтва, який привозив з поїздок до Петербурга та Західної Європи картини художників, обставив свій будинок прекрасними меблями, прикрасив бронзою. Досить цінним джерелом у дослідженні історії дворянських родів є документи дворянських зібрань. Фонд Полтавського губернського дворянського зібрання налічує лише 19 справ за 1875-1916 роки. Губернська родовідна книга відсутня. Зберігся список дворян, внесених до Дворянської родовідної книги Полтавської губернії, виданий Полтавським дворянським депутатським зібранням 1898 року. Відомості щодо окремих представників родини Тарновських розпорошені і в інших фондах архіву. Підводячи підсумки огляду джерел архіву з історії родини Тарновських, слід відмітити, що вони розпорошені по різних фондах, стосуються лише деяких осіб, але дають можливість уточнити, підтвердити окремі відомості з історії славної родини дворян Тарновських. Образ Качанівки, цього унікального палацово-паркового комплексу на Чернігівщині, історія якого бере початок в середині XVIII століття, тісно пов’язалися з іменами кількох поколінь Тарновських. Від 1824 р. і аж до кінця ХIХ ст. представники трьох поколінь цього роду були власниками садиби, яка, переживши страшні часи тотального руйнування пам’яті, в 2001 р. зрештою здобула статус Національного заповідника. Як ми побачили, Качанівка, не будучи локальним художнім центром, починаючи з 20-30-их років ХІХ ст. протягом 70–80 років приваблювала до себе багатьох діячів мистецтва, літератури, науки. Качанівка стає культурним осередком саме за Григорія Степановича Тарновського. Будучи людиною всебічних захоплень, він зібрав у Качанівці велику бібліотеку, створив картинну галерею, де були твори Д. Tepнica, А. Ван-Дейка, Б. Деннера, К. Брюллова, О. Кіпренського, I. Айвазовського, В. Штернберга та ін. Після революції доля палацу особливо трагічна. Скарби були розкрадені та знищені. І лише у 1981 році радянська влада нарешті звернула увагу на перлину Чернігівщини – надали статус Державного історико-культурного заповідника "Качанівка". Проте реальне відродження почалося лише з 2001 року, коли заповідник став Національним. В останні роки палац успішно реставрують. Особистість Василя Васильовича-молодшого – найяскравіша серед трьох поколінь Тарновських. Він, як ми побачили, був відомим колекціонером. Ще зовсім молодою людиною він поставив собі за мету зібрати колекцію речей, які характеризують історію і побут його батьківщини – Малоросії (за тогочасною термінологією). Але, оскільки одній людині таке завдання не під силу, Василь Васильович обмежив своє зібрання територією Лівобережної України – Гетьманщиною. Він дуже багато робив для розвитку української культури: давав гроші на видання творів П. Куліша і журналу “Киевская старина”, багато зусиль доклав для вшанування пам’яті Великого Кобзаря, культ якого був притаманний родині Тарновських ще з сорокових років ХІХ ст. Збираючи пам’ятки, Василь Васильович радився з відомими істориками і археологами – О.Лазаревським, М.Костомаровим, В.Антоновичем, М.Біляшівським, Д.Яворницьким, іншими. Колекціонуванням українських старожитностей Тарновський захопився змолоду. Василь Васильович збирав різноманітні документальні і матеріальні пам’ятки української культури. Кожен експонат колекції – це окрема, іноді авантюрна історія. В.Тарновський їздив глухими хуторами, селами, бував у селянських хатах і поміщицьких садибах; щось вимінював, щось випрошував, а щось і купував. Завдяки невтомній, наполегливій праці Тарновський зібрав колекцію, яку сам розділив на три відділи: доісторичний, великокнязівський і козацький. На жаль, велика частина цього щедрого дару Василя Васильовича Тарновського практично повністю загинула в роки Великої Вітчизняної війни - 28 тис. експонатів і понад 30 тис. книг вважаються втраченими назавжди. Крім українських старожитностей, Василь Васильович збирав все, пов’язане з життям і творчістю українського генія – Т.Г. Шевченка. У сім’ї Тарновських існував, можна сказати, культ Кобзаря. Василь Васильович був особисто знайомий із Тарасом Григоровичем. Матеріали, пов’язані з Т.Шевченком, складали самостійну колекцію. Тут були представлені автографи творів, в тому числі і заборонених – “Неофіти”, “Не спалося, - а ніч, як море”, щоденник, документи, фотографії, прижиттєві видання творів, серед яких з дарчими написами автора, живописне і гравірувальне приладдя, сорочка, посмертна маска. Всього – понад тисячу одиниць. Саме зібрання Тарновського, яке містило близько 400 малюнків, акварелей, гравюр, картин і дало змогу говорити про Шевченка як про видатного художника. Варто зауважити, що Тарновський збирав свою колекцію, влаштовував вечори вшанування Шевченка, упорядковував його могилу в часи сумнозвісних Валуєвського циркуляра і Емського указу. Розпочавши колекціонувати з 18 років, він зібрав унікальну колекцію автографів та списків літературних творів Шевченка, його картин, малюнків, офортів, офортних дощок, особистих речей, а також творів образотворчого мистецтва, що пов’язані з творчістю та особою Кобзаря. Ще й досі в науковій літературі мандрує твердження, згідно з яким шевченкіана В.Тарновського нараховувала 758 одиниць. Цю цифру остаточно канонізував «Шевченківський словник». А запозичена вона з каталога музею Тарновського, укладеного Б.Грінченком. Крім дослідженої нами колекціонерської діяльності, рід Тарновських також відомий своїми меценатським вчинками. Започаткував меценатство в Качанівці титулярний радник, пізніше - камер-юнкер при імператорському дворі Григорій Тарновський (бл. 1784-1853), діставши 1824 року садибу в спадок від матері. Г.Тарновський підтримував тісні стосунки з В.Жуковським, М.Глинкою, К.Брюлловим, М.Маркевичем, конференц-секретарем Академії мистецтв В.Григоровичем, багатьма іншими літераторами та мистцями. Був відомий і як покровитель молодих талантів. У Качанівці В.Тарновський спілкувався з відомими представниками громадського та культурного життя: Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Костомаровим, М.Гулаком, та іншими, допомагав їм у скрутний час. Справжнім добродійником став Василь Тарновський-старший для П.Куліша. Усі твори цього великого поборника української ідеї, не опубліковані в журналах, видавалися коштом тодішнього господаря Качанівки. Допомагав Кулішеві й матеріально (позичаючи йому гроші). Як підрахував сам боржник, він одержав 3660 карбованців. Коли згодом П.Куліш хотів повернути борг, Василь Васильович Тарновський-молодший, як спадкоємець батька, відмовився його прийняти. Щодо меценатської діяльності, то Василь Васильович Тарновський–молодший запропонував у дар чернігівському губернському земству свій музей “в высшей степени замечательный по коллекции собранных там древностей, относящихся к Малороссии”. В.Тарновський був причетний до дуже багатьох важливих подій у культурному житті України. Відомо, наприклад, про його значні пожертви на спорудження пам’ятників Богданові Хмельницькому в Києві, Іванові Котляревському в Полтаві, на видання першого українського історико-літературного місячника "Киевская старина", створення Київської громадської бібліотеки, проведення археологічних досліджень у Канівському повіті, впорядкування могили Тараса Шевченка й організацію щорічних гуртових подорожей пароплавом для поклоніння праху Кобзаря. Це далеко не повний перелік доброчинних діянь мецената. Він надавав у Качанівці притулок мистцям, літераторам, історикам, дбав, щоб вони мали там належні умови для життя, відпочинку й творчості. До останніх днів опікувався родиною Кулішів. Доклав зусиль до підготовки українського видання "Біблії", основним перекладачем якої був Куліш. А коли він помер, то впорядкував його могилу в Мотронівці, матеріально підтримував його вдову - Ганну Барвінок. Це засвідчує, зокрема, її лисі до Шрага: "Мені В.В.Тарновський пачку добру грошей давав, як я була в перший раз у його, але ж я посовістилась узяти - ще нічого не тямила. Він узяв слово - як буде потрібно, щоб до його оберталась..." У листі від 14 січня 1899 року, вже по смерті свого покровителя вона писала: "Яка свята душа з своїми благородними поривами-жертвами для нашої України!" І ще в іншому листі: "У темряві не знайдемо тепер такого прихильника щирого до нашої о діла, як В.В.Тарновський". За значний внесок у розвиток культури та освіти в Україні В.Тарновського 1891 року обрано почесним членом Товариства "Просвіта" у Львові. Пожертвування молодим письменникам і художникам, гроші на спорудження пам’ятників Богдану Хмельницькому в Києві, Івану Котляревському в Полтаві, на створення Київської публічної бібліотеки, на утримання могили Т. Шевченко, на організацію щорічних екскурсій до неї, на видання журналу "Київська старовина", на археологічні розкопки біля Канева і, урешті, нескінченні витрати на придбання старовинних речей і творів мистецтва - все це відіграло свою сумну і фатальну роль у банкрутстві Тарновських. Отже, витрати колекціонера й мецената поставили Василя Тарновського на межу розорення. Проте Василь Васильович «довго леліяв і оберігав свою Качанівку», яка стала справжнім осередком української культури XIX ст. У дипломній роботі нами було проаналізовано також суспільну та меценатську діяльність вчених-медиків братів В.М. та І.М. Тарновських, а також дружини останнього В.П. Тарновської – однієї з організаторів Вищих жіночих курсів. Подружжя Тарновських – Іполит Михайлович та Варвара Павлівна – залишили в історії XIX ст. яскравий незгладимий слід, який часто називають часом шестидесятників. Однією з найгостріших проблем у величезної Росії було жіноче питання: повне безправ’я жінок (не лише бідних, але й заможних верств населення), відсутність можливості отримати освіту, кваліфіковану медичну допомогу, захистити свої права тощо. Одними з тих, хто розпочав боротьбу за права жінок, перебудову життя народу Росії, стали Варвара Павлівна Тарновська та брати-лікарі Іполит та Веніамін Тарновські, їхні друзі – суспільні діячі. Брати доводили необхідність створення по всій Росії густої мережі лікувальних закладів, доводячи виліковність багатьох захворювань, запропонувавши ряд препаратів для їхнього ефективного лікування, вказували на необхідність санітарної просвіти народу, збільшення штату акушерів, лікарів, в тому числі домагалися дозволу займатися медичною практикою жінкам. У 1885 році В.М.Тарновський заснував “Російське сифілідологічне і дерматологічне товариство” – перше в Росії наукове товариство в цій галузі медицини, одне з перших в Європі. Його наукові праці та підручники переведено на багато європейських мов. Відділення товариства були і в Україні, а діяльність Тарновських стала прикладом для багатьох українських лікарів та акушерів. І якщо про В.М.Тарновського написана книга, то імена В.П. та І.М.Тарновських несправедливо забуті. Виняток становить збірник “Памяти Варвары Павловны Тарновской”, виданий Комітетом товариства для надання коштів Санкт-Петербурзьким вищим жіночим курсам, що зберігся в Санкт-Петербурзі в єдиному екземплярі. За ініціативою Марії Василівни Трубнікової (дочки декабриста Василя Петровича Івашева та француженки Камілли Ле Дантю) та Н.В.Стасової в цей час було створено благодійне товариство для надання допомоги бідному населенню Санкт-Петербурга. Варвара Павлівна Тарновська, Надія Василівна Стасова та інші стали ініціаторами руху за те, щоб жіноча освіта в Росії була доведена до рівня чоловічої, виказавши думку про створення першого в Росії жіночого університету. Їх підтримали найкращі вчені Росії: Д.І.Менделєєв, І.М.Сєченов, А.М.Бекетов, К.М.Бестужев-Рюмін (син декабриста), П.О. Наранович – начальник Медико-хірургічної академії. Усі вони, щоб підтримати починання, перший рік погодилися читати лекції безкоштовно. У тому, що нарешті було відкрито перший жіночий вищий учбовий заклад Росії, велика заслуга й Варвари Павлівни Тарновської. З відкриттям курсів виникла проблема: де взяти кошти на їх утримання. Й усіма цими питаннями займалася В.П.Тарновська. Влітку 1878 року було створено товариство для пошуку коштів курсів. В.П.Тарновська в листопаді 1878 року була обрана казначеєм комітету товариства. У 1897 році за ініціативою Варвари Павлівни Тарновської було засновано товариство допомоги бідним слухачкам Санкт-Петербурзьких вищих жіночих курсів, вона стала беззмінним головою правління, бездоганно ведучи справи, не даючи приводу для закриття курсів, про що мріяла багато років влада. Завдяки їй вищі жіночі курси, каса яких починалася з 200 рублів готівкою, через 25 років мала оборот коштів - 2 млн. рублів, на курсах отримували освіту більше 6000 жінок з усіх кутків імперії, курси мали майже 200 чоловік персоналу, не рахуючи обслуговуючий персонал. В останні роки життя Варвара Павлівна багато сил віддала будівництву фізико-хімічного інституту Вищих жіночих курсів. Головним результатом її діяльності стало те, що в усіх кутках великої імперії, в тому числі і Україні, працювали випускниці курсів – медики, педагоги, вчені, юристи; а в університетських містах було дозволено відкрити аналогічні курси, в тому числі і в Києві. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що жоден дворянський рід не дав нам стільки відомих громадських діячів, меценатів, науковців, діячів культури, як рід Тарновських.