Розвиток світової політичної думки Нового часу

Содержание:Вступ 2 1. Світська політична думка Нового часу 3 2. Роль західної політичної філософії Нового часу у формуванні політико-правової культури України 7 Висновки 16 Список літератури 18

Вступление:Важливим елементом належного рівня політичної і правової культури є здатність орієнтуватися в розмаїтті, на перший погляд, схожих і, здавалося б, одної орієнтації політичних теорій, розуміти, що одними й тими ж гаслами можуть ховатися відмінні, а то й протилежні підходи. В європейській політичній філософії Нового часу такі протилежні підходи уособлюють Дж. Локк і Ж.Ж. Руссо. Обидва виходили з договірної теорії походження держави, за основу політичної філософії брали концепцію природних прав людини, обстоювали вимоги свободи, рівності і народовладдя, однак перший став ідеологом лібералізму, а філософія останнього стала теоретичним виправданням тоталітаризму. Може занадто різке, але вельми точне формулювання цієї протилежності знаходимо у вже цитованої праці Б. Рассела: « з часів Руссо,- писав він, - ті, що вважали себе реформаторами поділялися на дві групи: його послідовників і послідовників Локка. Часом вони співпрацювали, і чимало людей не бачило між двома течіями ніякої несумістності. Проте з часом та несумістність ставала дедалі очевидніша. Один із ідеологів Великої Французької революції Ж.Ж. Руссо, як ніхто до нього, виступав проти соціальної несправедливості, був палким прихильником свободи і рівності, які розглядав як даровані самою природою невід’ємні права людини. Обстоюючи демократичні ідеали, він вважав, що єдиним носієм суверенітету може бути тільки народ. Саме він і ніхто інший є джерелом влади і йому має належати вся її повнота. Прагнучи утвердити принцип народовладдя, Руссо приходить до концепції «загальної волі», яка, як не дивно, стала цілковитим запереченням свободи і відкинула концепцію прав людини.

Выводы:Протиставивши загальну волю ( la volonte generale ), що має на меті спільне благо, благо суспільства як цілого, «волі всіх», тобто волі окремих індивідів, керованих приватними інтересами, Руссо вважав що ця загальна воля має домінувати. Лише громада в цілому може бути сувереном, і якщо інтереси окремих громадян суперечать інтересам громади, остання має право нав’язати їм свою волю. Аргументація тут вельми знайома, мовляв, окремі індивіди можуть не знати, в чому їхнє справжнє благо, тому вища влада, що є виразником інтересів громади, може нав’язувати його силоміць. Таке розуміння суспільних відносин веде до колективної тиранії і стає теоретичним обгрунтуванням державного тоталітаризму. Утворення такої тоталітарної держави означає повне і бузумовне відчуження всіх прав і свобод людини, фактичне розчинення її в колективному цілому: «кожний з нас віддає себе і свої права громаді, верховну владу над якою здійснює загальна воля, і як член громади кожен з нас стає невіддільною часткою цілого». Досить промовиста цитата. До яких політичних висновків веде така апологія колективізму за рахунок інтересів окремих громадян можна побачити на способі розв’язання Руссо конкретних політичних питань. Саме тут різниця між ним і Локком стає найбільш виразною. На відміну від Локка Руссо, як відомо, критично ставився до приватної власності ( відомо також те, що він був натхненником теорій утопічного комунізму, Мореллі і Маблі були серед його прихильників ), він вважав, далі, що держава має бути єдиним господарем всього майна, щодо політичного устрою, то він не визнавав поділу влад, принаймі обстоював верховенство законодавчої влади, виступав проти асоціацій громадян і політичних партій, які, мовляв, перешкоджають виявленню загальної волі. Наведені приклади красномовно свідчать, що всі ці політичні теорії не надто ще відійшли в минуле, навпаки, вони зберігать свою актуальність для нас, а формульовані ними аргументи сприймаються як суголосні сьогоднішнім політичним проблемам. Отож, політики, так само й пересічні громадяни, мають знати, що стоїть за тими або тими гаслами, тими або тими підходами, які з них спрямовані на побудову ліберально-демократичної держави, а які - тоталітарного режиму з усіма пов’язаними з ним наслідками. Тому прямий обов’язок українських філософів, істориків полягає, принаймі у тому, щоб довести до відома громадськості, політікума увесь комплекс ідей, породжений класичною політичною думкою, ідей, що утворили фундамент сучасної західної цивілізації, і не тільки довести, а й постійно сприяти їх поширенню, укоріненню в українському грунті.

Литература:1. Рассел Б. Історія західної філософії. Київ, 1995. С. 502. 2. Соловьов Э. Ю. Феномен Локка // Прошлое толкует нас. М., 1991. С. 149. 3. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - М., "Логос", 1997. 4. Зеркин Д.П. Основи политологии. - Р-на/Д, "Феникс" 1996. 5. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, - М., Изд-во МУ, 1997. 6. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997. 7. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Видавничий центр "Академия", 1998. 8. Мельник В.А. Политология. - Мин., Вышейшая школа, 1996. 9. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3. 10. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.