Вступление:Термін “етика” походить від давньогрецького слова “ethos” (“етос”), яке спершу означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпе-докл (прибл. 490 — прибл. 430 до н. є.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. є.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини.
Взявши за основу слово “ethos” у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. є.) утворив прикметник “ethikos” (“етичний”) для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: Обидва терміни (“етика” і “мораль”) увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі. Синоніми в науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений за відповідним поняттям і денотатом (лат. denota-tus — позначений) — предметом або класом предметів, позначених відповідним іменем.
Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.