Об’єкт і предмет релігієзнавства

Содержание: Вступ  3 1. Предмет, об'єкт та структура релігієзнавства    5 2. Основні риси релігієзнавства     15 Висновок       19 Список використаної літератури    21    

Вступление:Релігієзнавство — порівняно молода і водночас одна із найдавніших галузей гуманітарної науки. Молода тому, що її складові почали конституюватися в систему знання лише в XVIII-XIX століттях. Найдавніша тому, що окремі знання про релігію (переважно в богословській формі) складаються вже в давніх країнах — Китаї, Індії, Греції. Але, як це справедливо зауважує відомий західний дослідник релігії Уроул Кінг, ще й досі "немає спільної точки зору щодо того, чим є релігієзнавство або що слід так називати". В наш час серед релігієзнавців існують різні думки з приводу об'єкта свого дослідження. Відмінність у поглядах дослідників релігії виявляється не лише в предметному плані, а й у застосуванні методів творчого пошуку. Якщо західні релігієзнавці ще дотримуються певною мірою академічних (світських) традицій, то дослідники східних країн у своїх розвідках щодо релігійного феномена так і не вийшли за межі теологічного окреслення. Невизначеність, яка існує серед дослідників щодо сутності і структури релігієзнавства, зумовлена насамперед тим, що вони мають різну мету і користуються різними методологічними засадами. В радянський період релігієзнавству як специфічній сфері гуманітарного знання взагалі було відмовлено в праві на самостійне існування. Воно включалося до контексту наукового атеїзму і розглядалося вже як невід'ємний складовий елемент останнього. Його існування мислилося лише в цій системі. Але при цьому спотворювалася сама природа релігієзнавства. Поділяючи науковий атеїзм на два аспекти -- позитивний і критичний, деякі дослідники релігієзнавство ототожнювали певною мірою з останнім. Релігієзнавство виступало вже не як знання про релігію, а як її критика. Останнє спотворювало сутність релігієзнавчого пізнання, орієнтувало не на дослідження релігійного феномена у всьому розмаїтті форм його існування і складної історії, а на пошуки (переважно тенденційні) такого в науковому знанні, що бодай якоюсь мірою спростовувало б релігійне світобачення, зводило б до абсурду будь-які форми релігійного світосприймання. Саме такі установки, власне, й призвели до того, що релігієзнавство не прагнуло мати свій власний предмет дослідження, не виробило своїх специфічних методів пізнання релігійного феномена, своєї категоріально-понятійної системи, а вслугувалось тим, що давали йому інші науки. При цьому воно вбирало у свої теоретичні побудови лише ті наукові концепції і висновки, конкретні приклади та описи, які тією чи іншою мірою мали антирелігійну зорієнтованість, точніше, давали можливість шляхом довільних тлумачень і комбінацій "спростовувати" різні релігійні положення й ідеї. Саме тут ми маємо шукати основу появи думки, що релігієзнавство не має свого власного предмета дослідження, а є сукупністю знань про релігію з різних галузей наук, у певний спосіб синтезований ним. В такому тлумаченні релігієзнавство виступало вже як опосередкований запереченням релігії атеїзм. Основним завданням тих, хто працював у його сфері, був пошук і відповідна інтерпретація знань про релігію, які давали різні науки і які навіть у них, в силу наявних на той час у нашій країні чітких ідеологічних установок, вже були антирелігійне зорієнтовані, давали спотворені дані. Визнаємо тут, що не всі радянські дослідники зводили релігієзнавство лише до заперечення релігії. Так, О.С. Онищенко зазначав, що "релігієзнавство не лише заперечує релігію, а й описує її, з'ясовує її природу, сутність, походження, закономірності еволюції, сучасний стан, розкриває тенденції зміни".  

Выводы:Останнім часом ті методологічні дискусії, які велися в західному релігієзнавстві, привели до висновків, що за своїми предметними і функціональними характеристиками, близькими до філософії релігії, є феноменологічний та історичний підходи до неї. Навіть існує думка серед релігієзнавців, що саме поєднання цих двох підходів має становити основу єдиної сучасної науки про релігію. Наш час характеризується також появою герменевтичного релігієзнавства, покликаного розробити якусь придатну для вивчення релігії загальну теорію інтерпретації. Розвиваються корпоративне релігієзнавство, культурологія релігії, політологія релігії, етнологія релігії і т. ін. Диференціація академічної гілки релігієзнавства — цієї порівняно молодої галузі гуманітарного знання — триває. Сучасне світське релігієзнавство загалом характеризує низка рис. Насамперед йому притаманний світоглядний плюралізм. Дослідження релігійних феноменів ведеться з точки зору різних світоглядних установок, творче поєднання яких, за відсутності упередженості, безумовно сприяє поглибленому вивченню релігійних явищ. Релігієзнавство це є позаконфесійним, що виключає однобічність оцінок і водночас гарантує включення до об'єкта дослідження широкої палітри конфесій, вивчення як трансцендентних, так і світських та громадських релігій. Світське релігієзнавство є відкритим. Воно виходить за межі традиційних релігійних комплексів, аналізує прояви неорелігій, з'ясовує природу і тенденції їхнього розвитку. Важливою рисою світського релігієзнавства є історизм. Воно розглядає кожну релігійну систему з точки зору того, як вона виникла, які етапи у своєму розвитку пройшла і чим є нині. Вивчення релігійних явищ сучасним релігієзнавством характеризує системність. Релігія — складний духовий феномен, жоден із компонентів внутрішньої і зовнішньої структури якого не має залишитися поза увагою науковців. Сучасному релігієзнавству притаманна також порівняльність. Свої висновки воно будує не на підставі аналізу віровчення і практики однієї чи кількох найпоширеніших, вагомих у релігійному житті конфесій, а на основі зняття всього того, що розкриває релігійний феномен у його існуванні на родо-племінному, національному, світовому рівнях, у його світських і трансцендентних формах. Нинішньому академічному релігієзнавству притаманна також поліметодичність і системність. До палітри своїх поглядів і сукупності знань воно включає методи та різноманітні здобутки з інших наук. Водночас наше релігієзнавство є й творчим. Воно долає ті методологічні обмеженості, які накладалися ленінізмом на пізнання релігійного феномена, зокрема партійність, заідеологізованість, підхід до релігії як акультурного й антинаукового явища. Водночас, сприймаючи досягнення світового релігієзнавства, воно шукає власні релігійні методи дослідження ірраціонального буття. При цьому враховується те, що у вивченні релігії потрібні особливі методи, які докорінно відрізняються од тих, які застосовуються при дослідженні раціональних структур. Українське релігієзнавство, переживши тривалий період заідеологізованості й антирелігізації, перебуває в стані відродження. Нове бачення феномена релігії дає нам можливість науково розв'язувати проблеми її історії, включення до контексту національного культурного і державотворчого процесу, з'ясувати сутність релігійної духовності.  

Литература:1.   Джемс В. Многообразие религиозного опыта. - СПб, 1992. - С.40. 2.   Кимелев ІО. А.Современная западная философия религии. - M., 1989. -С. 133. 3.   Лобовик Б. А. Религия и атеизм - слагаемые культуры// Культура. Религия. Атеизм. - К.. 1991. - С.9-10. 4.   Мизов H. Религиоянание: система и сущность. - София, 1977. - С.32. 5.   Онищеико А. С. Актуальные вопросы атеистической пропаганды. - К., 1984.- С.21. 6.   Планк М. Релиния и естествознание// Вопросы философии. - 1990. - №8. - С.28. 7.   Попова М. А. Критика либерально-гуманистических концепций религии. - M., 1979. - C.32.