Об’єднання Вищих рад. Створення ВУЦВК. Раднарком: його функції

Содержание:Вступ 2 1. Об’єднання Вищих рад 4 3. Створення ВУЦВК 8 3. Раднарком: його функції 13 Висновок 22 Список літератури 24

Вступление:Унаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу яких монополізувала партія комуністів. Домінантне становище у цьому радянському комплексі належало РСФРР. Об’єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Ці прагнення швидко втілювалися у практиці. Так, 12 грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав “Українську республіку як федеративну частину Російської республіки”; 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК ухвалив Декрет про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. 27 січня 1920 р. постановою Всеукрревкому на територію України поширювалась дія декретів РСФРР, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади. Окремі періоди в історії української історичної науки, здебільшого радянський, привертали увагу насамперед дослідників діаспори. Стану історичної науки в УРСР були присвячені дослідження Б.Крупницького “Українська історична наука під Совєтами” (Мюнхен, 1957), О.Оглоблина “Думки про сучасну українську совєтську історіографію” (Нью-Йорк, 1963), Н.Полонської-Василенко “Нарис української історіографії” (Мюнхен, 1971), О.Підгайного “Українська республіка і Велика Східноєвропейська революція. Бібліографія” (Торонто, 1971) та інших авторів. Однак у цих працях не ставилось окреме завдання дати аналіз публікацій радянських істориків, присвячених Українській революції. Цій проблемі присвячено лише бібліографічні огляди, подекуди короткі анотації. Своєрідний (надто критичний) підсумок рівня та масштабів зарубіжної історичної україніки підбив у 1993 р. О.Субтельний. На його думку, здобутки істориків української діаспори, порівняно з євразійською доктриною російських емігрантів та їх учнів – радянологів, незначні, адже вони не висунули принципових новацій у розробці проблем історії України, включаючи й період доби Центральної Ради. Певний інтерес викликає стаття Івана Павла Химки “Національне і соціальне в Українській революції 1917-1920 років. Порядок денний історіографії”. У зваженому тоні автор розмірковує про діаспорну і радянську українську історичну науку, підкреслює той факт, що історіографія Української революції була надзвичайно поляризована і що це не сприяло синтетичному узагальненню розуміння революційних подій в Україні. Вчений рекомендує сучасним дослідникам зосередити увагу на дослідженні соціальної історії революції.

Выводы:Остаточна централізація репресивно-каральної системи відбулася зі створенням 10 липня 1934 р. НКВС СРСР, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло Головне управління державної безпеки. При НКВС було засновано позасудовий орган — Особливу нараду. Їй надавалося право в адміністративному порядку застосовувати заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до 5 років, виселення за межі країни. НКВС республіки функціонували на підставі загальносоюзного положення і являли собою філії центрального репресивного апарату. На місцях продовжували діяти “трійки”, а з 1937 р. поряд з ними з’явилися й “двійки” (вже без участі перших секретарів обкомів партії). Органи ДПУ — НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів (“ухил Шумського — Хвильового”, “Шахтинська справа”, справи “Спілки визволення України”, “Українського національного центру” тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. “Чистки” були спрямовані насамперед проти інтелектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців — 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісари В. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну. Зараз багато говориться про тоталітарний режим Сталіна, про відношення до України в Радянському Союзі, особливо в світлі річниці Голодомору 1932-33 років, знімається гриф секретності із багатьох документів, і ми бачимо, що той режим і те відношення до України, що занапастило багато мільйонів людей, при цьому все замовчувалось, принесло нашому народу багато горя. Лише зараз ми взнали страшну реальну цифру кількості жертв голодомору – 20 мільйонів чоловік (дітей, жінок). Демократія дала можливість нам взнати правду про тоталітарний режим, але з кожним днем ми будемо взнавати ще більше і більше тієї страшної правди, що забути не можна.

Литература:1. Іванов В’ячеслав Миколайович “ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ” Ч. II, Навчальний посібник., МАУП., 2000 2. Каpа-Муpза С. , - Истоpия советского госудаpства и права, М., 2000 3. Коваль Л. В Адміністративне право.— 1996. Коліушко 1. Адміністративна реформа в Україні // Право України.—1998, № 2. 4. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності.—К., 1996. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України.— 1997, №1.