Річ Посполита в XVII в кінці XVIII ст

Содержание:Вступ  3 1. Міжнародна політика Польщі в XVIІ – поч. XVIІІ ст.  7 2. Економічний і політичний занепад Польщі в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. та економічне піднесення у другій половині XVIII ст.         10 3. Поділи Речі Посполитої   15 Висновки       20 Список використаної літератури    21

Вступление:Устрій, що склався у 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії», а сама держава стала називатись Річ Посполита (республіка) Польська (1569). Столиця перемістилась у Варшаву (див. Річ Посполита). Станова демократія створювала ґрунт для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели боротьбу за владу. Спроби зміцнити королівську владу, до яких вдались Сигізмунд I Старий (1506—1548) і особливо його дружина Бона, наштовхнулись на збройний опір-"рокош" шляхти. Тільки найбільш освічені поляки (Анджей Фрич Моджевський, Петро Скарґа і ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії, їм вдалось обрати королем семиградського князя Стефана Баторія (1576—1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Сигізмунд ІІІ Ваза (1587—1632) виконував волю магнатських угрупувань. У 16 ст. серед значної частини шляхти і міщан поширилися ідеї реформації. Ці ідеї зродили у Польща радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. Контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів, поступово повернули провідні ідейні позиції костелу у польському суспільстві і навіть дозволили поширити впливи на схід, де панувало православ'я. В 1596 у Бресті була схвалена церковна унія, що утворила на українських і білоруських землях греко-католицьку церкву, підпорядковану Римському Престолу (Берестейська унія 1596). Зовнішня політика Речі Посполитої була цілком звернута на схід, в той час як на заході зростали апетити німецьких родів. Недалекоглядний Сигізмунд ІІІ Ваза дозволив утвердитись у Прусії родині Гогенцоллернів. На сході Польща зіткнулась із зростаючими впливами Московської держави. Протягом 16 ст. відбулось 6 тривалих війн між суперниками за прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558—1583. У боротьбі за Прибалтику Польща зустріла нового противника — Швецію. На поч. 17 ст. польські війська здобули декілька перемог над шведами, активно втручались у справи Московії під час т.зв. «смутного часу». У 17 ст. внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої погіршилось. Королі з династії Вазів — Владислав IV Ваза (1632—1648), Ян II Казимир (1648—1668), а потім і «власні» володарі Михайло Корибут Вишневецький (1669—1673), Ян III Собеський (1674—1696) були змушені підпорядковуватись різним магнатським угрупуванням і партіям, які виступаючи під гаслами збереження «золотої вольності» використовували право одноголосності при прийнятті рішень у сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна Собеського у боротьбі з Туреччиною зміцнили авторитет короля, який, однак, виявився недостатнім для посилення королівської влади. За правління короля саксонської династії Веттинів Августа II Фридерика (1697—1733) внутрішня боротьба досягла апогею. На внутрішньому розвиткові Польщі згубно відбились зовнішньополітичні події. Тридцятилітня війна 1618—1648 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції і Швеції. На південному сході Польща змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. У 1648 вибухла національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648—1657, яка різко послабила військові можливості Польщи. Після Переяславської угоди 1654 Богдана Хмельницького з московським царем розпочались війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Московії. У 1655 польські землі були окуповані шведами, а Ян Казимир втік у Сілезію. Боротьбу з окупантами очолив гетьман Стефан Чарнецький, якому вдалося витіснити шведів у Помор'є. Скориставшися з послаблення Польщи, бранденбурзький правитель Фрідріх Вільгельм оголосив про відокремлення Прусії від Речі Посполитої. Польськошведська війна завершилась миром в Оліві (1660). Московсько-польська війна завершилась Андрусівським перемир'ям 1667, за яким українські землі були поділені між Польщею і Московською державою. Польсько-московське зближення, спрямоване проти Туреччини, знайшло вияв у підписанні «Вічного миру» 1686 — Гримултовських трактатів. У 1672 розпочався тридцятирічний період війн з Туреччиною. Видатну роль в них зіграв король і полководець Ян III Собєський, котрий здобув чимало перемог над турецькими військами, з яких найславнішою була битва під Віднем в 1683. Новий польський король Август ІІ Фрідерік втягнув країну у Північну війну 1700—1721 проти Швеції. Шведські війська опанувавши значну частину польських земель, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського. Тільки розгром шведської армії у Полтавській битві 1709 змусив їх залишити польські землі. Натомість значно зросли могутність і впливи Московії, Прусії, а на півдні — монархії Габсбургів. З середини 18 ст. у польські землі активно проникали ідеї Просвітництва, які породжували тенденції до суспільних реформ. За часів Август ІІІ Фрідерік (1733—1763) знову посилилась боротьба магнатських угрупувань. Табір Чарториських прагнув перетворити Польщу у сильну аристократичну державу, розраховуючи на підтримку Російської імперії. Йому протистояв табір Потоцьких, котрий намагався зберегти магнатську олігархію, орієнтуючись на Прусію. Після смерті Августа III при сприянні російської імператриці Катерини II польським королем було обрано прихильника реформ Станіслава Августа Понятовського (1764—1795). Він почав здійснювати реформи в адміністрації, фінансах, освіті. Ці заходи короля викликали незадоволення магнатів, котрі під керівництвом Карола Станіслава Радзивілла і за підтримкою Росії утворили антикоролівську конфедерацію у Радомі (1767). Відкрите втручання Росії у польські справи, підтримка православних «дисидентів» викликали утворення в м. Бар (на Поділлі) нової шляхетської конфедерації, що спиралась на підтримку Австрії і Франції (див. Барська конфедерація, 1768). Терен Речі Посполитої перетворився в арену гострої боротьби протилежних угрупувань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція пруського короля Фрідріха II про поділ польських земель знайшла сприятливий ґрунт, і в 1772 Пруссія, Австрія і Росія підписали трактат про поділ польських земель, за яким у Польщи були забрані Помор'є, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, східна Білорусія. У 1773—1792 королю і прибічникам реформ вдалось здійснити ряд суттєвих змін, що зміцнювали державу. Чотирирічний сейм (1788—1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3.5.1791 Конституцію, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи і рівні права усім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 Торговицьку конфедерацію і закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів привело до другого поділу Польщі, затвердженого сеймом у м. Гродно 1793. Від Речі Посполитої відійшли вся Великопольща і частина Мазовії, всі українські й білоруські землі. Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив військовий інженер Тадеуш Костюшко. Патріотична шляхта, міщани і певна частина селянства спочатку домоглись успіхів, але незабаром були розгромлені російською (Олександр Суворов) і пруською арміями. Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, після чого вона припинила державне існування. Переважна більшість польських земель опинилась під владою Прусії, яка здійснювала на цих землях політику колонізації і онімечування. Австрія утворила на захоплених землях Королівство Галичини і Лодомерії, яке складалось з української і польської частин. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких основну масу землевласників складала польська шляхта і магнати.

Выводы:Проти керівної ролі Росії у Речі Посполитій виступила підтримувана Францією Туреччина. У російсько-турецькій війні 1769—1772 pp. Австрія і Пруссія зайняли ворожу щодо Росії позицію, вимагаючи, щоб вона погодилась на частковий поділ Речі Посполитої. У 1772 р. Австрія, Пруссія та Росія уклали угоду, за якою Австрія одержала Белзаське і Руське воєводства і частину Краківського та Сандомирського воєводств, Пруссія — Помор'я (без Гданська і Торуня) та частину Куявії і Великої Польщі, Росія — Східну Білорусію і Латгалію. Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це сприяло зростанню національної свідомості і залучало до політичного життя широкі верстви населення. Необхідність реформ відчувалася все гостріше. І вже сейм 1773 — 1775 pp. зробив немало кроків у цьому напрямку. Створювався уряд — «Постійна рада», якій під час між сеймами належала верховна влада. До ради входило 18 сенаторів і стільки ж представників шляхти. Головою її був король. Вона поділялась на 5 департаментів (закордонних справ, поліції, юстиції, військових справ і фінансів). Постійна рада сприяла зміцненню центральної влади, розвитку торгівлі і промислів, обмежувала сваволю магнатів і вищих урядовців. У той же час залежність Постійної ради від російського царизму робила її непопулярною серед патріотів.  

Литература:1.  История южньїх и западньїх славян: В 2 т. Т. 1. - М., 1988. 2.  Історія західних і південних слов'ян (з давніх часів до ХХ ст.) Курс лекцій: навч. посібник / Яровий В.І., Рудяков П.М., Шумило В.П. та ін. - К.: "Либідь", 2001 (друге видання - 2003). - 632 с. 3.  Очерки истории культури славян. - М., 1996. 4.  Яровий В.І. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн. ХХ століття: підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Генеза", 2005. - 816 с., 5.  Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у ХХ ст. Курс лекцій. - К.: "Либідь", 1996. - 416 с. 6.         Яровий В.І. Новітня історія країн східної Європи Курс лекцій. - К.: "Либідь", 1997. - 269 с.