Україна як суб’єкт міжнародного права

Содержание:Вступ                                                                                                                           3 1. Держава як основний суб’єкт міжнародного права.                                           4 2. Україна як суб’єкт міжнародного права.                                                              7 Висновки                                                                                                                     19 Список використаної літератури    21

Вступление:Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів; чи обличчя (у збірному змісті), поводження якого прямо регулюється міжнародним правом і яке вступає (може вступати) у міжнародні публічні відносини. Відповідно, міжнародна правосуб'єктність - юридична здатність особи бути суб'єктом міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність по своєму походженню поділяється на фактичну і юридичну. Існують тому дві категорії суб'єктів МП: первинні (суверенні) і похідні (несуверенні). Основним суб'єктом міжнародного права є держава. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що включає в себе три основних компоненти - суверенну владу, населення, визначену територію. Мета даної роботи:                  -          з’ясувати особливості правового статусу держави як основного суб’єкта міжнародного права; -          охарактеризувати Україну як суб’єкта міжнародного права, а саме з’ясувати обсяг її міжнародної правосуб’єктності; проаналізувати нормативні акти, які заклали національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України; -          проаналізувати участь України у міжнародних організаціях.

Выводы:Правильно зроблений державою вибір зовнішньополітичної орієнтації може мати визначальний вплив на подальші перспективи її розвитку та утвердження на міжнародній арені. Такий вибір постав перед Україною після проголошення незалежності як легітимного підсумку Всенародного волевиявлення 1 грудня 1991 року. Факт появи на світовій арені нової незалежної держави було належно оцінено більшістю країн світу, які офіційно визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини (загалом більше 150 країн). Серед перших п’яти держав, що визнали Україну були: Канада (2 грудня 1991 року), Польща (2 грудня 1991 року), Угорщина (3 грудня 1991 року), Латвія та Литва (обидві визнали Україну 4 грудня 1991 року). 5 грудня 1991 року Україну визнала Російська Федерація. Перед керівництвом України постала низка невідкладних зовнішньополітичних завдань, що знайшли своє нормативне відображення в ключових документах: Декларація про державний суверенітет України (1990 року) , Акт проголошення незалежності України (1991 р.), закони “Про дію міжнародних договорів на території України”, “Про правонаступництво України” (обидва –1991 р.), “Про міжнародні договори України” (1993 р.), постанови Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої політики України”, “Про Концепцію (основи національної політики) національної безпеки України” (обидві – 1993 р.) і, зрештою, Конституція України. Розвиток сфери нормативного врегулювання зовнішньополітичної діяльності продовжив закон "Про дипломатичну службу" (2001 р.). Аналіз змісту цих нормативних актів дозволяє нам виокремити такі головні цілі зовнішньої політики України: -          утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; -          збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; -          повноцінна участь як у світовій системі відносин, так і в зносинах на регіональному рівні; -          недопустимість втручання у внутрішні справи держави (щоправда це не може стосуватися проблеми дотримання прав людини); -          необхідність повноцінної інтеграції (входження) України у світову систему економічних відносин. Від самого початку постала необхідність розгляду України як самостійного суб’єкта міжнародної системи, а не крізь призму її відносин з іншими республіками колишнього Радянського Союзу. Згадані вище нормативні акти дають, крім іншого, тлумачення позаблокового та нейтрального статусу держави, що був проголошений стратегічною метою в Декларації про державний суверенітет України. Як зазначено в “Основних напрямах зовнішньої політики...”, такий статус повинен бути адаптований до нових умов. Себто умов, що продиктовані часом та національними інтересами України – економічними, політичними, стратегічними та ін. Даний принцип не знаходить однозначного тлумачення представників різних політичних сил нашої держави, які розглядають його зміст, виходячи з власних ідеологічних настанов. Їх спектр змінюється: пропагується або ідея повної відмови від партнерства в стратегічній сфері, або лунають заклики щодо цілковитої інтеграції в систему різних за своєю спрямованістю міжнародних організацій. Від самого початку в основу зовнішньої політики держави було покладено так званий принцип багатовекторності. Україна усвідомлює необхідність підтримувати дружні та партнерські стосунки з усіма країнами світу, які приймають та дотримуються загальновизнаних принципів міжнародного права, що викладені в Статуті Організації Об’єднаних Націй. Головні напрями зовнішньої політики нашої країни виходять за межі європейського регіону і сягають країн Південної Азії, Африки та Латинської Америки.

Литература:1.         Конституція України від 28.06.1996  № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1996.  - № 30. -  ст. 141. 2.         Про правонаступництво України: Закон України від 12 вересня 1991 року № 1543-XII // Відомості Верховної Ради. – 1991. - № 46. - ст.617. 3.         Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими спільнотами та їх державами-членами від 14 червня 1994 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. 4.         Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підручник. - К.: Алерта, 2003.- 410 c. 5.         Баймуратов М., Максименко С. Стратегия интеграции Украины в Европейский Союз: политико-правовой анализ // Право Украины. – 2001. - № 10. – С.101 – 104. 6.         Бирюков П.Н. Международное право: Учеб. пос. 2-е изд., перераб и доп. М.: ЮРИСТЪ, 2000. – 416 с.