Выводы:Жіночій рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Розпочате вироблення ідеологічних засад фемінізму завершилося формуванням його філософської доктрини лише за міжвоєнних років ХХ століття. Проте, сам феміністський рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства. Українська інтелектуальна традиція асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства. Водночас самобутність прояву фемінізму на західноукраїнських землях підтверджена історичними традиціями українського народу та загальними процесами національного відродження. В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні нової української людини. Імена авторок-жінок рідко згадувались на початку літературного процесу, причиною чого був статус жінки-берегині домашнього вогнища. Протягом століть письменники показували суто чоловічий погляд на світ, намагаючись у своїх творах зобразити психологію представниць прекрасної статі, але далеко не завжди могли зробити це повноцінно, різнобічно, органічно. Потреба створення власної, фемінної моделі творчості, прагнення проявити свою інакшість, зігравши на різниці між жіночим та чоловічим світами, досягла апогею в наш час. Перші паростки зародження всесвітнього широкого жіночого загального простору з’явилися лише наприкінці XVIII століття. Існувало декілька варіантів вписування жіночого авторства в культуру: підпорядкування стилю чоловічої літератури, сприйняття її норм і канонів або створення нової, нетрадиційної течії, узгодженої з доктриною фемінізму. Поява в контексті української літератури зламу віків феміністичного аспекту сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Ольга Кобилянська як представниця нової генерації, зробила спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи її діяльності, в українську літературу проникли такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, символізм та елементи психоаналізу, - ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-х роках ХХ століття. Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки - інтелектуальної, самодостатньої особистості. Перші класичні повісті О. Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. “Нова жінка” О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі. Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму. В історії українського жіночого руху Ольга Кобилянська чи не першою не тільки свідомо поставила собі за мету переосмислення жіночої долі та перетворення жінки на центр літературної творчості, а й почала виробляти науково-публіцистичний дискурс, який би дозволив вмістити специфічно жіночий досвід в український суспільний і літературний контекст, таким чином намагаючись розробити нову ідеологію як жіночої участі у суспільному русі, так і жіночої літературної творчості. Тому постать Ольги Кобилянською все частіше постає центральною у розвідках, присвячених українській жіночій літературі. Кобилянська у своїх повістях зобразила героїню, котра у своєму часі та у своїх умовах репрезентувала тип інтелігента, який раніше був представлений у повістях І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б.Грінченка, І.Франка. Це жінка-емансипантка, свідома власної автономності, жінка, готова боронити своїх людських прав і своїх, неприйнятних для загалу, переконань. Вона мріє "...передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола, збагачувати його, довести до того, щоб став сяючим, прегарним ... Свобідний чоловік із розумом – се мій ідеал". Загалом поняття "новизни" жіночих образів розуміємо подвійно: як певні нові світоглядні ідеї й переконання жінок і як статус, зумовлений відсутністю в літературній традиції зображення образів певної категорії. У Ольги Кобилянської "нові жінки" - це передусім інтелігентки, що прагнуть духовного зростання й незалежності, через що вступають у конфлікт з оточенням, яке не здатне зрозуміти їхніх поривань. Три повісті - "Людина", "Царівна" й "Через кладку" - поступово розкривають еволюцію поглядів їх авторки на так зване "жіноче питання". На межі століть відмінності феміністичних процесів Західної України (Галичини й Буковини) та Наддніпрянщини згладжуються, завдяки емансипаційній діяльності нового покоління суспільно-культурних діячів, тобто покоління Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Це покоління ставить жіночу ідею на висоту найбільш відповідальних проблем тогочасної суспільної дійсності.