Діяльність делегації УРСР в ООН в 1945-1991рр.

Содержание:ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕЛЕГАЦІЇ УРСР В ООН В 1945-1991 РР. 6 1.1. Боротьба за членство в Раді Безпеки 6 1.2. Загальна декларація прав людини та протидія геноциду 13 1.3. Діяльність УРСР у ЮНЕСКО 14 1.4. УРСР і економічні підрозділи ООН 18 РОЗДІЛ 2. ОБМЕЖЕННЯ ДИПЛОМАТІЇ МІЖ СРСР І США 20 2.1. Ускладнення роботи МЗС УРСР 20 2.2. Діяльність делегації УРСР в ООН напередодні та після розпаду СРСР 24 ВИСНОВКИ 32 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 36 ДОДАТКИ 38  

Вступление:Актуальність теми курсової роботи. Організація Об’єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Партії Об’єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу. Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира знаходиться у Нью-Йорку. Члени-засновники - 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала 185 держав-членів. На 2009 рік має 192 держави-члени. ?Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через не визнання її. Організація фінансується з обов’язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська. Після невдалих спроб та рішень Ліги Націй (1919-1946), до який принципово не приєднувалися Сполучені Штати Америки, в 1945 році була створена Організація Об’єднаних Націй для підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Перші задуми та конкретний план для нової всесвітньої організації було підготовлено під егідою Державного департаменту США у 1939 році. А Франклін Д. Рузвельт тоді вперше ввів поняття «Організація Об’єднаних Націй» як термін для позначення союзних країн. Цей термін був вперше офіційно використаний 1 січня 1942 року, коли 26 держав підписали Атлантичну хартію, взявши на себе зобов’язання продовжувати військові дії. 25 квітня 1945 Конференція ООН зі створення міжнародної організації почала діяти в Сан-Франциско, на якій були присутні 50 урядів і ряд неурядових організацій, що брали участь у розробці Статуту Організації Об’єднаних Націй. Організація Об’єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 після ратифікації Статуту п’ятьма постійними членами Ради Безпеки - Францією, Республікою Китай, СРСР, Великобританією і Сполученими Штатами і більшістю - 46 іншими сторонами, що теж підписали цей договір-статут. Перше засідання Генеральної Асамблеї, з 51 країнами учасниками, і Ради Безпеки, відбулося у Центральному залі Вестмінстера в Лондоні в січні 1946 року. Метою курсової роботи є розгляд та аналіз діяльності делегації УРСР в ООН в 1945-1991 рр. Об’єктом дослідження є УРСР, предметом дослідження є аналіз діяльність делегації УРСР в ООН. Основними завданнями, які випливають з мети роботи, є: - розглянути боротьбу за членство в Раді Безпеки; - охарактеризувати загальну декларацію прав людини та протидія геноциду; - здійснити аналіз діяльності УРСР у ЮНЕСКО; - дослідити УРСР і економічні підрозділи ООН; - обґрунтувати Ускладнення роботи МЗС УРСР; - висвітлити діяльність делегації УРСР в ООН в 1945-1991рр. напередодні розпаду СРСР. Теоретичною основою даного дослідження стало вивчення й творче переосмислення основних досягнень вітчизняної науки в галузі історії України. Інформаційну базу дослідження склали підручники, наукові публікації з обраної тематики, звітні матеріали об’єкту дослідження, публікації у пресі, матеріали науково-практичних конференцій, власні спостереження. Методи дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. У ході написання роботи використовувалися метод порівняння, системного підходу й аналізу. Структура роботи. У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, вказуються мета й завдання, конкретизуються методи дослідження. Вирішення основних завдань дослідження, визначених їх метою, здійснено шляхом дослідження проблем, згрупованих у двох розділах. Завершують роботу узагальнюючі висновки за результатами дослідження та список використаних джерел, додатки.

Выводы:Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення: Період післявоєнної відбудови був одним із найбільш активних з огляду участі України у міжнародних відносинах. Але УРСР, залишаючись однією з республік СРСР, не була суб’єктом міжнародного права не мала власної зовнішньої політики. Йшлося не про зовнішню політику України, а про Україну на міжнародній арені. Разом із тим, незважаючи на свої вкрай обмежені можливості, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до світової політики, а її дипломати накопичували досвід, якого не мали відтоді, як Москва 1922 р. відібрала зовнішньополітичні повноваження у союзних республік. Сталін, що був зацікавлений в розширенні радянського політичного впливу у світі і зокрема в ООН, зміг виторгувати в цій організації місця не тільки для СРСР, а й для України і Білорусії як республік, що найбільш постраждали під час війни і зробили вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Тому 1944 р. був створений наркомат (з 1946 р. міністерство) закордонних справ УРСР, очолений спочатку О. Корнійчуком, а згодом Д. Мануїльським. Важливими проявами присутності УРСР на міжнародній арені стали її участь у заснуванні ООН та прийняття України 1945–1949 рр. до 17 міжнародних організацій. Делегація Української РСР брала участь у роботі Паризької мирної конференції (липень 1946 – лютий 1947 р.), зокрема у підготовці договорів з країнами – колишніми союзниками гітлерівської Німеччини. Але республіка практично не мала власної позиції і виконувала московські директиви. Зазвичай найскладнішими для українських представництв були питання, пов’язані з правами людини. Помітним явищем міжнародного життя 1948 р. стало ухвалення Об’єднаними Націями Загальної декларації прав людини. Наступного року керівні органи ООН розгорнули активну діяльність, спрямовану на те, щоб вона була ратифікована. У листі Генерального секретаря ООН Д.Мануїльському містилося прохання звернути особливу увагу на потребу публічного розголошення тексту Декларації з допомогою урядів країн-членів. Пропонувалося, зокрема, опублікувати її в перекладі українською та іншими мовами для того, щоб учителі знайомили з нею школярів і студентів". Тим часом Українська РСР змушена була діяти згідно з офіційною концепцією, затвердженою керівництвом КПРС. її суть полягала в критиці тексту Декларації, яка, мовляв, із вини західних держав "не давала яких-небудь гарантій реалізації записаних у ній прав". Відмовою зустріла українська дипломатія пропозицію Генерального секретаря ООН впливати на великі держави з тим, щоб вони подолали існуючі розбіжності й узялися за впровадження в практику зовнішньої політики Резолюції ГА ООН від 3 листопада 1948 р." Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Міністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла відносна деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації. Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕСКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та інших формах розв’язання проблеми встановлення причин ракових захворювань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впровадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися). Повертаючись до діяльності Української РСР в Соціально-економічній раді ООН, слід відзначити, що протягом першого повоєнного десятиліття вона відігравала особливо важливу роль у загальній діяльності Організації Об’єднаних Націй. З її подання було ухвалено низку важливих рішень 1948 та 1949 рр. Не маючи для "взірця" чітких розпоряджень Москви, МЗС УРСР тривалий час відмовлялося оприлюднити свою позицію щодо вказаних рішень Генеральної Асамблеї. Від ЗО квітня 1951 р., коли до Києва прийшло перше прохання Генерального секретаря ООН висловити офіційну точку зору Уряду Української РСР, до кінця зими 1952 р., коли надійшло чергове попередження, українська сторона просто не відповідала на послання з Нью-Йорка. В останньому з названих листів із ООН говорилося: "Нагадуємо, що згідно з положеннями резолюції Ради 283 (X) ми чекали від урядів відповіді про імплементацію рекомендацій до жовтня 1951 р. Однак жодного повідомлення з цього приводу ми не одержали від Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки й тому Генеральний секретар має честь ще раз звернутися за відповіддю у якомога стисліші терміни, що дозволило б підготувати звіт для чотирнадцятої сесії Соціально-економічної ради". З кожним етапом загострення відносин між СРСР і США, Сходом і Заходом ускладнювалися завдання української дипломатії та можливості їх реалізації. За умов розрядки міжнародної напруженості, що стала наслідком стратегії Президента США Р.Ніксона та його візитів до СРСР і КНР, як відомо, певною мірою посилилася можливість зовнішнього впливу на громадян СРСР. Тож від початку 1970-х рр. дипломати Української РСР працюють у ще складніших умовах, викликаних так званою "ворожою антирадянською діяльністю сіоністських та інших ворожих організацій". Для координації лобістської діяльності політичні організації української діаспори 1980 р. створили Українсько-американський громадський центр. Діяв він за умов ретельної уваги до себе з боку дипломатів Української РСР, насамперед, Представництва республіки в ООН. Фактично кожна заява чи дія центру завершувалась аналітичною довідкою до ЦК КПУ або МЗС, пропозиціями організувати акцію у відповідь, опублікувати розвінчувальний матеріал у засобах масової інформації, направити протест американській владі тощо. Фактично поза увагою залишався факт, що такими своїми діями офіційний Київ тільки "набивав ціну" своїм опонентам. Більше того, можна стверджувати, що про дії представників центру в українських владних структурах знали значно більше, ніж власне у Сполучених Штатах. В міру наближення революційних подій на теренах соціалістичних держав дипломатії Української РСР дедалі частіше доводилося мати справу з наступальними діями американської державної машини проти комуністичної ідеології та Радянського Союзу як її основного представника й захисника. Останніми роками перед розпадом СРСР змінився характер західних наукових підходів до проблем України. Якщо раніше, зауважує Д.Марплс із Канади, вивчати Україну означало досліджувати події у Москві, то загроза розпаду СРСР у разі "успіху українців" змінила ситуацію. Впливова "Херітедж Фаун-дейшн" з огляду на це закликала Дж.Буша "зробити питання неросійських народів головним" у відносинах з СРСР, розпочати випуск журналу "Америка" українською мовою тощо. Як показав подальший перебіг подій, більшість дипломатів Української РСР виявилася готовою до плідної роботи в ім’я незалежної України. У цьому немає нічого дивного. Адже саме дипломати краще за інших громадян Української РСР були обізнані з реальним станом життя в соціалістичних країнах, перевагами західної демократичної системи над тоталітаризмом, а ринкових свобод – над командною економікою.

Литература:1. Загальна декларація прав людини // Електронний ресурс. Режим доступу http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_015 2. Бойко О. Д. Історія України : посібник. – К. : Академвидав, 2004. – Розд. 6–7. 3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. 4. Борисенко В. Курс української історії. – К. : Либідь, 1996. – С. 235–353. 5. Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. Навч. посібник. – К., 1996. 6. Гриневич В. ООН. Как Украину к вступлению в ООН готовили. Сталинская «конституционная реформа» военной поры // Зеркало недели. – № 41 (569) 22 – 28 октября 2005. – С. 10. 7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.; Львів, 1993. – С. 32-42. 8. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Вид. 3?е. – Львів : Світ, 2002. – Розд. V. (Поділ України. Боротьба за незалежність); у виданнї 1996 р. – С. 123– 150. 9. Історія України /За ред. Смолія В.А. – К., 1997. 10. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк, 1998. – С. 10-31. 11. Історія України/ За ред. Зайцева Ю. - Л., 1996. 12. Історія України/За ред. Ляха Р.Д. – Д.,1998 13. Історія України: Посібник/ За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка – К.: ВЦ “Академія”, 2002. – С. 22-34. 14. Кормич Л.І.,Багацький В.В.Історія України від найдавніших часів і до ХХІ ст. – Х.,2001. 15. Король В. Ю. Історія України : навчальний посібник. – К. : Академія, 2005. – Теми 7–10. 16. Нарис історії України ХХ століття/ За заг. ред.Смолія В.А. – К.,2002 17. Полонська?Василенко Н. Історія України : у 2 тт. – Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 р. – К. : Либідь, 1992. – С. 36–151. 18. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1-2. – К., 1995. 19. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII - XX ст. – К., 2002. 20. Рибалка І. Історія України. Ч. 1-2. – Х., 1995, 1997. 21. Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України з найдавніших часів до наших днів. – Х., 1999. 22. Субтельний О. Україна: історія. – К. : Либідь, 1991. – С. 128–182. 23. Фотодокументи з фондів ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного (1945-1995) // http://www.archives.gov.ua/Sections/UN-60/